Гюстав Флобер - Саламбо

Вони відхилилися перед ним. Кілька разів кидався він на карфагенців. Та вони відступали, відхиляючи зброю.

Раптом він торкнувся ногою меча. Хотів був схопити його, та відчув, що йому спутано зап’ястя й коліна, і впав.

Це Нар-Гавас, що вже кілька хвилин ішов услід за ним із тенетами на дикого звіра, використав слушну нагоду, коли той нагнувся, і накинув на нього сітку.

Тоді посадили Мато на слона, зв’язавши йому навхрест руки й ноги, і всі, окрім поранених, обступивши його, рушили галасливим юрмищем до Карфагена.

Звістка про перемогу якимось чудом дійшла туди о третій годині ночі; водяний годинник у Хамоновому храмі показував п’яту годину, коли всі прибули в Малку; тоді Мато розплющив очі. Будинки були так яскраво освітлені, що здавалося, ніби місто охоплене полум’ям.

Якийсь страшенний невиразний галас долітав до нього, а він, лежачи горілиць, дивився на зорі.

Потім зачинилися двері, і його сповила темрява.

А назавтра, о тій же самій годині сконала остання людина з тих, що зосталися в міжгір’ї Сокири.

Того дня, коли пішли від них товариші, зуаеки, що верталися до себе, розкидали завалений скелями прохід і якийсь час годували покинутих у міжгір’ї.

Варвари все ще сподівалися, що прийде Мато, і не хотіли кидати гори через слабодухість та кволість, через упертість, властиву хворим людям, які відмовляються міняти місце; нарешті, коли стало сутужно на харчі, зуаеки пішли геть. Було відомо, що в міжгір’ї лишилося не більше, як тисяча триста чоловік, і, щоб знищити їх, не варто було посилати туди війська.

За три роки війни розвелося багато диких звірів, особливо левів. Нар-Гавас улаштував на них облаву, а тоді, прив’язавши кіз на певній віддалі одна від одної аж до міжгір’я Сокири, погнав туди левів, — там вони всі й жили, коли посланець старійшин прибув туди дізнатися, що лишилося від варварів.

Вздовж усієї долини лежали леви й трупи; мертвяки мішалися з одягом і зброєю. Мало не кожному бракувало обличчя або руки; деякі начебто й не змінились; інші, геть позасушувані, лежали з шоломами на голих черепах; ноги, на яких не було вже тіла, стриміли з кнемід; на кістяках збереглися плащі; побілілі під сонцем кістки вирізнялися на піску блискучими плямами.

Леви відпочивали, припавши до землі грудьми, випроставши передні лапи і мружачи очі проти сонячного світла, що відбивалося від білих скель і тому було ще яскравіше. Інші сиділи на задніх лапах з утупленим просто перед себе поглядом або спали, згорнувшись у клубок, напівзаховані своїми буйними гривами; здавалося, що, понаїдавшись, вони нудьгують. Вони були такі самі непорушні, як гори, як мертвяки. Спускалась ніч; на заході простягалися по небу широкі багряні смуги.

Із однієї з тих куп, безладно розкиданих по долині, зіп’ялося щось невиразніше за мару. Тоді один із левів рушив туди, кидаючи на червоне небо чорну тінь від своєї страхітливої постаті; підійшовши до людини, він повалив її одним ударом лапи.

Потім простягся черевом на своїй жертві й заходився іклами витягати нутрощі.

Далі широко роззявив пащу і на кілька хвилин зайшовся протяжним ревом, що, відбившись луною в горах, завмер нарешті в пустелі.

Раптом згори покотилися дрібні камінці. Почулося тупотіння швидких ніг, і з боку заґратованого входу з’явилися гострі писки і шпичасті вуха; блиснули руді зіниці. То були шакали, що прийшли доїсти рештки.

Карфагенець, який, схилившись, дивився з висоти урвища, пішов назад.

Карфаген затопила радість, глибока, вселюдна, безмірна, нестямна; замуровано діри в руїнах, наново пофарбовано статуї богів, миртовим віттям устелено вулиці; на перехрестях курилися пахощі; юрби людей у барвистих шатах тиснулись на терасах, немов китиці розквітлих у повітрі квітів.

Водоноси, що скроплювали на вулицях кам’яні плити, своїми вигуками заглушували невпинний гомін; Гамількарові раби від імені господаря роздавали підсмажений ячмінь і шматки сирого м’яса. Городяни підходили один до одного, обіймалися й плакали; тірські міста здобуто, кочовиків розігнано, всіх варварів винищено. Акрополя не було видно під барвистими веларіумами; водорізи трирем, вишикуваних за молом в ряд, вилискували, неначе діамантова гребля; всюди запанував відновлений лад, почалося нове життя, буяло безмірне щастя. Цього дня Саламбо мала взяти шлюб із нумідійським царем.

На терасі Хамонового храму стояли три довгі, геть заставлені величезним золотим та срібним посудом столи, за які мали сісти жерці, старійшини й багатії, і четвертий, вищий стіл — для Гамількара, Нар-Гаваса та для Саламбо. Адже ж Саламбо, вернувши заїмф, урятувала батьківщину; тому карфагенці обернули її весілля на всенародне свято і тепер чекали внизу на майдані, коли вона з’явиться.