Йоганн Вольфґанґ Ґете - Страждання молодого Вертера

I ось з'явилося воно у всій своїй силі. Я бачу друзів померлих. Вони всі зібрались на Лорі, як і в давні, минулі часи. Як смерч, іде Фінгал зі своїми героями. А за ними й славетні барди-співці. Ось сивий Уллін! Ставний Ріно! Альпін, милий співець! I ти, лагідно-скорбна Мінона! Як ви змінилися, друзі мої, з тих далеких часів, коли ми справляли учти на Сельмі і змагались у співах, що лунали, мов пориви весняного вітру, який колише на узгір'ї шелестку траву.

Тут вийшла Мінона у пишній красі, спустивши повні сліз очі додолу. Важко розвіялись коси її від буйного вітру гірського. Сумно стало в душах героїв, коли залунав її любий голос, бо не раз довелося їм бачити могилу Сальгара і темну оселю білої Кольми, солодкоспівної Кольми, що зосталась самотня на взгір'ї. Сальгар обіцявся прийти. Але навкруги насувалася ніч. Слухайте ж, як Кольма співала, коли самітна сиділа на взгір'ї.

Кольма

Вже ніч… А я, забута всіма, самотня сиджу тут на бурянім взгір'ї. Вітер свище в ущелинах. Реве над скелею потік, і жодного притулку від дощу нема мені, покинутій всіма на взгір'ї у негоду.

О місяцю ясний, виглянь з-за хмари, ви, зорі, засяйте вночі! Заведи мене, променю світлий, до місця, де мій коханий спочиває по важкому труді на ловах. Поряд із ним лежить спущений лук, круг нього задихані пси, я ж сама на скелі сиджу, над зарослим вербами потоком. Реве потік, і свище буря, і не чутно мені голосу коханого.

Чому загаявсь мій Сальгар? Чи забув своє слово? Ось скеля, дерево, шумливий потік, де ми зустрінутись мали. Ти обіцявся тут бути, як смеркне. Ах, де ж заблудивсь мій Сальгар? З тобою я хочу втекти, покинути гордого батька і брата!

Вже давно ворогують наші родини, але не вороги ми собі, Сальгаре! О вітре, затихни на мить! I ти, потічку, на хвилину замовкни. Хай мій голос пролунає в долині, щоб мандрівник міг його почути. Сальгаре, я тут, я кличу тебе, ось тут це дерево й скеля! Сальгаре! Коханий! Я тут, чого ж ти забарився прийти?

Ось і місяць засяяв, у долині заблиснув потік, скелі сіріють на узбіччях гори, але я не бачу його на вершині, пси не біжать попереду, не звістують його приходу. I я мушу сидіти сама!

Але хто ж це там лежить унизу, на степу? Мій коханий? Мій брат? Кажіть, мої друзі! Та одвіту нема… Страх пойняв мою душу!.. Ах, вони мертві! Мечі їхні в крові від борні. О мій брате, мій брате! Нащо ти вбив мойого Сальгара? О Сальгаре, навіщо ти вбив мого брата? Вас же обох так я любила! Один на герці прекрасніший був з-поміж тисяч! А другий грізний в бою. Чому ж мовчите? Почуйте мій голос, мої кохані! Та лихо! Вони заніміли навіки. Холодні, як лід, їхні груди.

О духи мертвих! Озовіться ж із цих кам'яних скель, з буревійних високих вершин! Озовіться! Я не злякаюсь! Куди ж ви пішли на спочинок? В яких могилах серед бескеття гірського мені вас шукати? Не чутно одвіту ні в гомоні вітру, ні в бурханні бурі.

Сиджу я з горем своїм, і плачу, і до ранку чекаю в сльозах. Копайте могилу, друзі померлих, та не засипайте, поки не ляжу і я. Бо життя моє тане, як сон, то хіба ж я можу лишатись з живими? Тут хочу мати оселю, коло друзів моїх, близько потоку під грімкодзвонними скелями. Коли ніч укриє підгір'я і вітер полине над степом, я буду з вітром тужити, оплакувать смерть моїх друзів. Мисливець, що на звіра чигає, почує мої голосіння і злякано, але радо їх слухати буде. Так солодко співатиму я по друзях своїх. Бо дуже обох їх любила!

Так ти співала, Міноно, Торманова донько, соромлива і ніжна. Ми проливали над Кольмою сльози, і душі нам оповила жура.

Тоді виступив з арфою Уллін і заспівав нам Альпінову пісню. Лагідний був голос Альпінів, а в Ріно — душа як вогненний промінь, але вже спочивають вони в темній могилі, і голоси їхні в Сельмі вже відлунали. Одного разу вернувся Уллін з полювання, ще як герої були при житті. Він почув, як змагались вони у співах на взгір'ї. Їхня пісня була ніжна, але сумна. Вони плакали за полеглим Мораром, першим з героїв. Його душа подібна була до Фінгалової, а меч до меча Оскарового. Але він поліг. Батько його тяжко журився, а сестра плакала ревно. Повні сліз очі були у Мінони, сестри могутнього Морара! Вона аж сахнулась, почувши Уллінову пісню, і закрилась, як місяць на спаді ховає у хмари своє прекрасне обличчя, коли передчуває грозу. Ми з Улліном вдарили по струнах арфи і заспівали пісню жалоби.

Ріно

Стихла гроза, дощ перестав, і розходяться хмари. Сонце крадькома осяває з високості узгір'я. Мчать побурілі струмки по долині. Солодке твоє журкотіння, струмочку, та ще солодший голос я чую: це голос Альпіна, він тужить за вмерлим. Похилилась йому від літ голова, почервоніли заплакані очі. Альпіне! Чудовий співаче! Чого ж ти сидиш самітний на мовчазній могилі? Чого ти голосиш, як вітер у лісі, як хвиля далекого моря?