Йоганн Вольфґанґ Ґете - Страждання молодого Вертера

— Лотто, — вигукнув я, падаючи перед нею навколішки і зрошуючи її руки сльозами, — Лотто, ти благословенна богом і духом твоєї матері!

— Як жаль, що ви не знали її,— сказала вона, стискаючи мені руку, — вона гідна була вашого знайомства!

Я аж нестямився. Ніколи ще ніхто не висловлював мені такої великої, значущої похвали. А вона вела далі:

— I тій жінці судилося вмерти в розповні життя, коли її найменшому синочкові не було ще й півроку! Вона недовго хворіла, була спокійна і покірна, тільки турбувалась за дітей, особливо за найменшого. Коли вже близько був кінець, вона сказала: «Приведи їх сюди». Я ввела і малих, які ще нічого не розуміли, і старших, що нетямилися з горя. Всі поставали навколо її ліжка, вона здійняла руку, помолилася за них, поцілувала всіх одного по одному і, відіславши їх, сказала мені: «Будь їм за матір!» Я дала слово, що виконаю її волю. «Гляди ж, доню, — сказала вона, — ти обіцяєш їм материнське серце і материнське око, це велика обіцянка! Так, ти відчуваєш, що воно означає, я не раз бачила це по твоїх вдячних сльозах. Заступи ж дітям матір, а батькові дотримуй вірності й послуху, як дружина, і будь йому втіхою». Потім вона сказала покликати батька, який вийшов, щоб приховати своє невтішне горе. Він був геть пригнічений. Ти, Альберте, був тоді в кімнаті. Вона почула твої кроки, запитала, хто це, й покликала тебе. Тоді радісно подивилась на нас із тобою й наче заспокоїлася, побачивши, що ми будемо щасливі вкупі…

Альберт кинувся Лотті на шию, поцілував її і вигукнув:

— Ми щасливі і будемо щасливі!

Спокійний Альберт і той був зворушений до краю, а про мене годі й казати.

— Вертере, — знов озвалась вона, — і така гарна жінка мусила померти! Боже мій! Подумати лише, що найдорожча нам людина вмирає, і ніхто так гостро не відчуває цього, як діти. Вони довго жалілися, навіщо чорні люди винесли маму!

Лотта встала, а я, збурений, зворушений, сидів і тримав її за руку.

— Ходімо вже, — мовила вона, — пора.

Вона хотіла звільнити свою руку, але я ще міцніше стиснув її.

— Ми побачимось, — вигукнув я, — ми знайдемо одне одного, хоч би який мали вигляд. Я йду звідси, — повів я далі,— йду добровільно, а проте, коли б довелося сказати «навіки», я б цього не витримав. Прощавай, Лотто! Прощавай, Альберте! Ми ще побачимось.

— Мабуть, завтра, — сказала вона жартома.

Це «завтра» сколихнуло мою душу. Ох, вона ні про що не здогадалась, коли звільняла свою руку з моєї… Вони пішли алеєю в місячному сяйві, а я стояв, дивився їм услід, потім упав на землю, виплакався, знову схопився, побіг за ними на терасу і побачив, як ген далеко, в затірку високих лип, майнула її біла сукня коло садової хвіртки. Я простяг руки до неї, і все зникло.

Книга друга

20 жовтня 1771 року.

Ми прибули сюди вчора. Посол хворіє і тому кілька днів не виходитиме з дому. Якби він був хоч трохи зичливіший, то було б усе гаразд. Я вже бачу, бачу, що доля готує мені важкі випробування. Але будь мужній! Сприймай легше життя, і все витримаєш. Сприймати легше життя? Смішно мені, як з-під мого пера вийшло таке слово. О, якби я був хоч трохи легковажніший, то став би найщасливіший у світі. Як? Де інші безсоромно бундючаться переді мною крихтою сили й хисту, там я мушу сумніватися в своїх здібностях? Боже милосердний, що дарував мені все це, краще б ти дав мені тільки половину його, а решту поміняв на самовпевненість і невимогливість!

Терпіння, терпіння! Все буде гаразд. Бо таки справді, любий, ти маєш рацію. Відтоді, як я цілими днями вештаюся між оцією публікою, бачу, що і як вони роблять, я став набагато поблажливіший до самого себе. Звичайно, коли ми вже так створені, що прирівнюємо всіх до себе і себе до інших, то щастя й горе також залежать від оточення, з яким ми пов'язані, і нема нічого небезпечнішого, як самотність. Наша уява, маючи нахил до високих матерій, живлячись фантастичними картинами поетичного мистецтва, створює цілий ряд високих образів, поруч з якими ми бачимо себе нижчими, і все, крім нас, здається нам надзвичайним, а кожен інший досконалішим. I це зовсім природно. Ми часто відчуваємо, що нам багато чого бракує, й думаємо, нібито саме воно і є в іншого. Але насправді ми їм приписуємо лише свої власні властивості з певними ідеальними рисами на додачу. I ось щасливець готовий. Але це тільки наш власний витвір. Зате коли ми, хоч і помалу, але вперто й невтомно торуємо собі шлях уперед, то не раз бачимо, що, не кваплячись і обминаючи небезпечні місця, ми опинились далі, ніж інші на вітрилах і веслах, і тоді, порівнявшися з ними або навіть і випередивши їх, ми по-справжньому відчуваємо самих себе і свою силу.