Йоганн Вольфґанґ Ґете - Страждання молодого Вертера

25 липня.

Гаразд, кохана Лотто, я все дістану і все привезу, тільки давайте мені більше доручень і якнайчастіше. Про одне лише прошу — не посипайте піском листів, які мені посилаєте. Сьогодні я швиденько притис його до уст, і на зубах аж захрумтіло.

26 липня.

Я вже кілька разів давав собі слово не бачитися з нею так часто. Але хто б його дотримав! Кожного дня я врочисто наказую собі: завтра не підеш! А настане те завтра, знайдеться якась невідкладна причина, і не встигну зоглядітись, як я вже в неї. Або вона ввечері скаже: «Ви ж завтра прийдете?» Ну то як же не піти? Чи дасть мені якесь доручення, і я хутенько переконую себе, що краще самому прийти з відповіддю. Або день надто вже гарний, і я йду у Вальгайм, а коли я вже там, то до неї ж усього півгодини! Я надто близько до неї, тому й незчуюся, як уже там. Моя бабуся знала одну казку про магнітну гору. Якщо корабель наближався до тієї гори, вона забирала з нього все, що було залізне, всі цвяхи висмикувались і летіли вгору, корабель розпадався, і бідолашні моряки гинули під купою дощок.

30 липня.

Приїхав Альберт, і я повинен відійти. I хоч би він був найкраща, найшляхетніша людина, а я з усіх поглядів гірший за нього, мені було б несила бачити його володарем такого скарбу… Володарем!.. Що там казати, Вільгельме, приїхав жених, та й годі. Щирий, гарний хлопець, до якого я мушу бути прихильний. На щастя, я не бачив їхньої зустрічі! Моє серце не витримало б. Проте він настільки делікатний, що при мені жодного разу не поцілував її. Хай йому бог віддячить. За те, що він шанує дівчину, я мушу його любити. До мене він ставиться гарно, і я здогадуюсь, що це більше через Лоттин вплив, а не через його власні почуття до мене, бо на цьому жінки неабияк розуміються, та й мають рацію: їм же краще, коли двоє їхніх залицяльників житимуть у згоді, хоча це й рідко буває.

Все ж таки Альберта не можна не шанувати. Його витримка й незворушність дуже відрізняються від моєї неспокійної вдачі, якої я не вмію приховати. Він людина чутлива і вміє цінувати Лотту. Він, здається, рідко буває в поганому гуморі, а ти ж знаєш, що цю ваду я ненавиджу в людях більше, ніж усі інші.

Альберт вважає мене за розумну людину, і моя прихильність до Лотти, моє щире захоплення кожним її вчинком тільки збільшують його тріумф, і він ще палкіше її любить. Не без того, мабуть, що іноді він трохи її й ревнує, та принаймні коли б я був на його місці, то хтозна, чи теж не піддався б цьому пекельному почуттю.

Та нехай собі як хоче! Знаю лише, що минулася моя радість перебування біля Лотти. Як же назвати це? Дурістю чи засліпленням? Але що допоможуть назви! Треба дивитися правді у вічі. Я й раніше, до Альбертового приїзду, знав, що так воно буде, знав, що не можу мати на неї жодних претензій та й тепер не маю, цебто наскільки можливо при такій її привабливості не мати до неї потягу. А тепер цей дурень дивується, що інший справді відбирає в нього дівчину.

Я зціплюю зуби і глузую зі свого лиха, але вдвічі, втричі дужче глузував би з того, хто сказав би мені: зречися її, однаково нічого вже не вийде. Не хочу слухати таких сухарів! Я тиняюсь по лісі, і коли приходжу до Лотти й застаю її з Альбертом у саду, а піти вже незручно, то починаю розпачливо жартувати й плести якісь нісенітниці.

«Ради бога, — сказала сьогодні Лотта, — не починайте того, що вчора ввечері! Ви страшні, коли впадаєте в такі веселощі». Між нами, я намагаюсь вибрати часинку, коли він на роботі; гульк — і я вже там, і такий щасливий, коли застану її саму.

8 серпня.

Будь ласка, пробач мені, Вільгельме, це ж не про тебе була мова, коли я нападав на людей, що вимагають від нас коритися неминучій долі. Я справді не думаю, що ти можеш мати такі погляди. Але, по суті, ти маєш рацію. Лише одне скажу, мій друже: в житті дуже рідко доводиться робити вибір «або — або». Між тим, що ми почуваємо, і тим, як ми діємо, так само багато відтінків, як між горбатим і кирпатим носом. Отже, ти не матимеш на мене зла, коли я, визнавши слушність твоїх доказів, усе-таки спробую пролізти між отими «або».

Ти кажеш мені: або ти маєш надію на Лотту, або не маєш ніякої. Отже, або намагайся здобути її, здійснити свої бажання, або ж навпаки — схаменися, спробуй спекатися злощасного почуття, яке забирає всі твої сили. Друже, краще й не скажеш, але добре тобі казати!

I чи можеш ти вимагати від нещасного бідолахи, якого виснажує безнадійна хвороба, щоб він одним ударом кинджала поклав край своїм мукам? I хіба хвороба, що поглинає його силу, не відбирає в нього заодно й мужності звільнитися від недуги?