Герцог обіцяв набратися терпцю і тепер намагався додержати слова; та блиск в очах показував, як важко подолав він гнів.
— Ви помиляєтеся, — сказав, — і ті люди не мирні чабани, не селюки. Горді на кілька давніх перемог, вони забули повагу до влади, набули незалежности, почали наскоки, беруть міста та свавільно судять людей. Ти маєш не бистрий розум, Оксфорде, бо ж інакше це мусів збагнути. Щоб твоя англійська кров могла відчути мій гнів на гірських волоцюг, скажу: швайцарці є ніби шотляндці суміжним з
ними моїм краям. Вони злиденні, горді, люті, мстливі і завжди напоготові використать сприятливі обставини, напасти на сусіду. Отже, Бургундії швайцарці запеклі вороги, як шотляндці Англії. Що скажеш? Можу я починати будь-яку важливу справу раніш, аж приборкаю гірський нарід? Проте, не турбуйся, мені досить кілька днів.
— Виходить, ви скінчите з ними багато швидче, ніж наші англійські королі з шотляндцями. Війни з ними тривали так довго, ріки крови проллято, і розумні люди досі жалкують, що їх починали.
— Ні, — озвався герцог, — я не зневажу шотляндців, порівнюючи їх з горянами. Де швайцарцям устояти проти моєї кінноти?
— Так, коли кіннота матиме місце переїхати, але…
— Мовчи, я тобі доведу! Ці люди підбурюють на змови… Ось я тобі казав, що губернатора Арчібальда фон Гаґенбаха забито в Ля-фереті, коли його зрадою взяли твої швайцарці. А ось пергамент, мойого намісника покарано на смерть за вироком Фемгеріхта, таємної розбишацької спілки. О, коли б мені знайти їх на поверні землі так легко, як вони збираються в її надрах, — я б помстився. Читай нахабне писання.
Там було написано, что Арчібальда фон Гаґенбаха засуджено на єтрату за тиранію, насильство та утиски з волі священного Фем'у: виконали вирок аґенти відповідальні перед самим судом.
— Я це з-найшов кинджалом притяте до мойого стола, — вів далі герцог; — бачиш, які таємниці?
Англієць, згадавши заїзд Джона Менґса, здригнувся.
— Благаю, мовчіть про страшний суд; аґенти скрізь над нашими головами, навколо нас. Жодна людина не може покладатися на найкращу варту. Ви оточені німцями, італійцями, чужаками. Багато з них можуть бути зв'язані таємною обіцянкою, що звільняє людей від усіх інших громадських обов'язків. Подумайте за себе. Я друг вашої родини, хай навіть це останні слова перед смертю! — скажу: швайцарці, то загроза, що тяжить над вашою головою, а таємні товариства працюють під нашими ногами, щоб струснути землю. Не починайте боротьби! Вас чекає жахлива смерть!
— Одначе, ти дуже тремтиш перед селюками та нічними розбишаками. Але я терпляче вислухаю швайцарських післанців. А щодо таємних товариств, гаразд, мовчатиму, аж сполучусь з імператором; ми виженем їх звідусіль. Що мовиш? Кажу я до діла?
— Думати можна. А краще не говорити. Ви в такому становищі, що одне слово підслухає зрадник, і прийде загибель.
— Я не приймаю зрадників до себе, — промовив Карло. — Коли гадати, що вони є в моєму таборі, краще загинути від їх, ніж кожну мить начуватись.
— Вірні підданці та начальники нашої високости говорять лихе про Кампо-Басса. Він має у вас велику довіру…
— А, легко ширити наклеп на найкращого друга! Це Колвен… Кампо-Басса всі ненавидять, бо він не запобігає моєї ласки, одверто рубає правду увіччі, і я завсіди з ним згоджуюсь, а він усе знає, до
того ж веселий, добре тямить на придворних звичаях… Хіба ж не перлина?
— Може… Проте, не кожен путній царедворець є вірний порадник.
— Коли так, — закричав герцог, — доведеться сказати тобі таємницю щодо Кампо-Басса. Людовік, король французький, повідомив мене, Кампо-Басса пропонував йому за великі гроші дати мене живого чи мертвого. А. ти здригаєшся? Заспокойся! Зрозумій же, коли б воно так і було, Людовік мене не повідомив би в жодному разі. Ні, він знає, як я ціную Кампо-Басса, тому вигадав наклеп, щоб мене з ним посварити.
— Державцю! — скричав Оксфорд, — послухайтесь мене, носіть завжди панцер і самі ніде не виїжджайте!
— Ех, Оксфорде… Ну гаразд! Ти, юначе, можеш запевнити мою родичку Маргарету Анжуйську, я матиму її інтереси за мої власні. Побажавши герцог надобраніч обом, пішов.
— Ти пересвідчився сам, — озвався Оксфорд до сина, — який це надзвичайний державець. Немов молодий стрілець, натягнувши лука, забуває за мету, побачивши поблизу маленьку ластівку. Боляче дивитись на гру… Він міг би виграти, коли б не примхливі забаганки… Все залежить від того, як герцог Карло скаже завтра. Але вплив мій малий, щоб примусити його дбати за власну долю та за наші вигоди. Надобраніч, мій сину!
Читать дальше