Вальтер Скотт - Карло Сміливий

— Просимо, просимо, Філіпсоне! Просимо чужинця з тієї землі, де купці — королі та найперші вельможі. Якого ще краму привіз мені на спокусу. Ви хитрющі люди…

— Нового краму не маю, — відповів Філіпсон: — я привіз усе те, що й першого разу, сподіваючись, що тепер ви приймете ласкавіше.

— Гаразд… Філіпсоне — так, здається, тебе звуть. З тебе недосвідчений крамар, або мене маєш за дурня, приїжджаючи вдруге з тими Самими речами. Нове й нове — ось головне гасло торгівлі. Твій лянкастерський крам був цінний свойого часу; я купував, як і всі, і, мабуть, багато платив. Але тепер мода на йоркський.

— Може бути — де-інде. Але для таких душ, як ваша — вірність, честь та любов до правди є дорогоцінності, що їх жодна зміна думок чи смаку не може викинути з моди.

— Правду мовивши, благородний Оксфорде, я ще й досі шаную ці старовинні почуття: тим то так і поважаю тебе. Але моє становище дуже важке. Досить маленької помилки на цей критичний момент, і я можу зруйнувати всю побудову, що веде мене до мети мойого життя. Затям це гаразд! Сюди приїхав старий твій знайомий Блекборн, що його звуть Едвард Йоркський та Лондонський. Він має безліч луків та списів — стільки не було ще у Франції з часів короля Артура. І ось він пропонує мені взяти участь у торгівлі його; тобто пропонує йти в парі з Бургундією, виганяючи старого лиса Людовіка. Англія пропонує скласти з нею спілку проти мойго найхитрішого й непримиреннішого ворога, дає мені змогу скинути ярмо підданства й знестися на великого державця. Як ти гадаєш — я можу опиратися такій великій спокусі?

— Вам слід це питати в кого з бургундських порадників. Бо це руйнує мої наміри, і я не можу безстороннє казати.

— Проте, я питаю тебе, благородну людину. Що можеш мовити проти? Кажи відверто свою думку!

— Я не знаю — ви ніколи не маєте жодного сумніву щодо успіху тієї справи, на яку ви вже зважились. Але бувають обставини, коли така впевненість може довести до загину. Справді, — англійська армія… надходить зима… де ви дасте їй приміщення? Як прогодуєте? Хто їй платитиме? Невже візьмете все на себе, щоб аж на весні дати їй змогу вийти в похід? Будьте певні, англійська армія ніколи не могла й не може воювати, доки не перебуде поза своїм островом хоч деякий час. Бо їй ще треба вивчатися військової роботи. Нема здібніших на світі людей до війни; але вояків ще ж треба вивчати. Вам доведеться робити це своїм коштом.

— Хай! Я гадаю в Нідерляндах є чим прохарчувати їх кілька тижнів, є села, де можна дати приміщення…

— А потім? Ви йдете на Париж, приєднуєте до корони, що вкрав Едвард, ще одну державу… Повертаєте йому все, що Англія коли будь мала в Нормандії, Мені, Анжу, Гасконії, скрізь… Ну, а на Едварда ви можете покластись, коли ви зміцните йсого могутність, коли він буде величніший за самого Людовіка?

— Заприсягаюсь, ти вгадав! Це мене найбільше тривожить. Хоч Едвард мені й шваґер…

— А ми знаємо, — казав далі Філіпсон, — що кревні зв'язки не дуже інколи стають у пригоді.

— Так, так, твоя правда… Кляренс зрадив свойому свекрові, Людовік отруїв брата… На це сподіватись не можна. Але що виходить взагалі. Людовік воює з Едвардом, а мені однаково — хто переможе, бо один ослабне, а я зміцню свою державу. Англійці битимуть французів довгими стрілами, французи руйнуватимуть тих потихеньку, хитрощами й знищать також армію. На весні ж я стану до бою з військом вдвічі проти них обох і тоді…

— А коли ваша величність зволите хоч трохи допомогти найблагороднішій справі, невеличка сума грошей та кілька загонів, що придбають здобич, що набудуть слави — це все потрібне, щоб повернути лянкастерському родові неправдою відібраного престола.

— Я бачу, Оксфорде, — зауважив герцог, — ти зразу берешся до діла. Але ми стільки вже бачили з тими йорками та лянкастрами, що, правду мовивши, вже не знаємо чия правда, хто винен і до кого прихиляється нарід. Мені вже все в голові перекрутилося від цих надзвичайних переворотів в Англії.

— Це доводить, державцю, що переворотам не край і ваша допомога може допомогти справедливості.

— Ви, англійці обидвох партій, надто зарозумілі, гадаючи, що справи вашого скаженого острова цікаві цілому світові. Ні Йорк, ні Лянкастер, не Блекборн, ні моя родичка Маргарета Анжуйська мене не піддурять, навіть з допомогою Джона де-Вера. Хто закликає сокола з порожніми руками!

Оксфорд герцога знав. Він дав йому виговоритись, вислухав спокійно обурення гнівного герцога, немов би йому вказують, що та як робити, а тоді промовив: