Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Ми кричали: "Зрада! Такого в умовi не було, ми не пристаємо!" - "Як не пристаєте, то обороняйтеся, - каже Жолкевський, солоденько усмiхаючись, - баталiя йде далi".

Та яка ж то могла бути баталiя? Ляхи були в нашiм таборi, ми без зброї, а мiж нами голосять жiнки i плачуть дiти… Нас взяла розпука. Кожний хапав що пiд руки попало. Я виломив iз воза люшню. Тодi польське вiйсько, роззвiрене, що стiльки з нами намучилось, кинулось нас рiзати, як баранiв. Не жалiли нiкого: рiзали жiнок i малих дiтей… Уявiть собi, що там дiялось, бо я не в силi вам цього розповiсти. Польськi жовнiри знасилували жiнок, а вiдтак розтинали їм животи. Малих дiтей застромлювали на списи i перекидали один одному. Мене обскочили, i якийсь ляшок пiзнав у менi свого пiдданця. Зi мною робилось щось страшне. Згинути то згинути, але мене, вiльного чоловiка, в пiдданство брати? Я скочив на нього, як ранений кабан, i зацiдив його люшнею по головi так, що мiзок вiдразу вискочив. Дiсталось також i тим, що мене хотiли живого брати. А що в тiм мiсцi табору було менше люду, то я замислив себе рятувати втечею. Я втiкав щосили, поки не дiбрався в комиш. Тут було велике болото, i з цього боку наш табiр не був окопаний. Там я пересидiв двi доби, п'ючи гнилу воду з багна. Сюди чув я страшнi крики, голосiння i плач. Та вони, собаки, не мали найменшого милосердя над жiнками; здавалося поганим, що в цiм таборi зiбрався увесь український народ та що тут все хлопство вимордують. По двох днях коли все втихло, я викрався з болота i втiк…

Дiбравшися до Днiпра, кого я там стрiнув? Я стрiнув Пiдвисоцького, що йшов нам на пiдмогу. З ним получився i Кремпський з своїми недобитками. Та вже не було кому помагати. За тим йшли iз низу запорожцi. Коли би було ще два днi перетримати, то Жолкевському була би одна нога не вийшла жива. Пiдвисоцький мав думку зайти їх iззаду вiд Днiпра.

Чи це не кара божа? За незгоду, за зраду.

- А як воно тепер на Сiчi, коли стiльки народу витратилося? - питав Петро.

- Багато народу витратилося, то правда, а народу буде, бо вiн не пропаде, ми ще помiряємося з ляхами, i наша земля буде вольна. На те не довго ждати, але вона буде, як не тепер, то в четвер. Вiйсько в нас буде, та коби лише добра голова знайшлася, щоб усе гаразд запорядити…

Оповiдання старого Пугача залягло глибоко в душу козакам. У Петра виступав тепер щораз в яснiших зарисах той конфлiкт, який витворився мiж тими, що мають, i мiж тими, що не мають нiчого. Бо ж та цiла буча iз-за того пiшла. Пани хочуть, щоб бiднi на них робили, а вони щоб безжурно панували.

Було вже пiзно внiч. На небi зорi поперемiнялися. Деякi вже й позаходили, iншi посувалися на своїй дорозi далеко. Косарi стояли високо на полуднi. Козаки сидiли при великiй ватрi й куняли. Дехто полiз пiд шатро i захрiп. Старий Пугач полiз на вiз, пiд буду, накрився кожухом та невдовзi захропiв. Конi хрупали зерно, стоячи на припонi коло возiв. Десь далеко завили вовки, зразу один, начеб давав гасло до загального виття, за ним iншi. Сторожнi козаки проходжувалися повагом по замерзлому снiгу, позiхаючи голосно. Петро з Марком сидiли ще при вогнi, покурюючи люльки.

- Один з нас най iде спати, - каже Петро до Марка, - опiсля змiнимося.

- Якось не хочеться заснути. Так то оповiдання залiзло в голову; страхiття по мiзку снується, що годi забути.

- Тепер бачимо, Марку, те, чого ми в Острозi не знали. Як воно добре, що нас доля звiдти вивела. Що було б з нами сталося? Були б ми вчилися далi, переливали з пустого в порожнє, а вiдтак були б ми навiки прикованi до їх милостi, князя, кайданами вдячностi, а, може, згодом були б заложили шию в панське ярмо i сталися панськими собаками, як багато iнших.

- Та ще на князя Костянтина нема що нарiкати, там народовi добре живеться.

- А що буде потiм? Вiн же не вiчний, його цiла фортуна перейде в ляцькi руки, а тодi руський народ вийде на тих багатствах гiрше. Краще, щоб їх не було.

В тiй хвилi конi стали непокоїтися i форкати. Двi собаки, що повлазили на вози, посхапувалися i заворчали. Петро вже був на ногах. Старий Пугач встав теж i протер очi. Вiн спав чуйно, наче птиця на гiллячцi. Дивився в даль. Десь далеко чути було гаркотiння.

- Тiчка бiжить! Гей, хлопцi! До рушницi! Будемо мати гостей. Нуте, хлопцi, повiдв'язуйте коней.

- Коби лише не порозбiгалися, - завважив Петро.

- Ти, козаче, хiба не знаєш степових коней. Побачиш, як наш степовий кiнь вiд вовка обороняється.

Всi посхапувалися i згуртувалися при вогнi. Поспускали коней. Вони стали бiгати, позадиравши хвости, але нi один далеко не вiдбiгав. Опiсля один iз них заiржав голосно. Голос лунав далеко по замерзлому снiгу. На той знак всi конi згуртувалися в колесо, головами до середини.