Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- А грошi у вас є?

- Хiба ж без грошей приходити до тебе? Перевдягни нас мерщiй за козакiв та продай нам ще два конi.

Дiд змiрив оком рiст хлопцiв, узяв каганець i пiшов у комору, полишаючи їх у пiтьмi. Згодом винiс оберемок одежi й поклав на стiл. Були тут штани, жупани, свитки, кожухи, пояси та шапки. Хлопцi роздяглися з своїх бурсацьких халатiв i стали перевдягатися. Не довго тривало, як при помочi Аслана стали справжнiми козаками. Вибрали ще двi шаблi й по два пiстолi. Пильно їм було, i не довго торгувалися.

Старому наказали, щоб вранцi вiдiслав бурсацьку одежу в бурсу.

- Справжнi запорожцi, їй-Богу! - приговорював Аслан, оглядаючи їх на всi сторони. - Ще би тiльки борiдки вашi оббрити.

- Правда! Ми й забули… А чим же бритися?

- Є! В мене є все.

Старий вийняв зi стола бритву й мило, яке розробив, намилив лиця i вмить оббрив першi молодi волоски.

- Тепер давай конi! Коли нема коней, то на чорта нам того всього!

- Вже би в мене коней не було! От вигадали! У мене сам пан Наливайко конi купує, не то що. У мене самi турецькi, як огонь. Ходiмо в стайню й виберемо - є в чiм. - Перейшли через сiни в стайню, яка стояла пiд землею мiського валу. Передом йшов без'язикий слуга i присвiчував каганцем. В стайнi стояло яких двадцятеро коней. Петро вибрав на вгад, бо на тiм мало розумiвся. Торг йшов трохи тяжче. Старий хрiн хотiв добре заробити. Марковi було спiшно i сiпав Петра за рукав, щоб кiнчав. Старий таки трохи мусив попустити. Нiмак вивiв купленi конi до сiней, а старий пiшов з хлопцями в хату.

- Це такi конi, що пiд кошового давай. Правдивi турецькi, як огонь.

- А де ж сiдла i узденицi? - питав Петро.

- Хiба ж ви з сiдлами та узденицями купували? Це треба купити окремо.

- А хiба ж ми не пiд верх купували? Хвоста будемо держатися? Вибачай, дiду, нiчого з того, забирай собi оце лахмiття. Пiдемо на Зарiччя мiж татар i знайдемо, чого нам треба.

I Петро став згортати в калитку дукати, якi був висипав на стiл, щоб заплатити. А тих дукатiв наскладав Петро з тих подарункiв, якi князь Острозький роздавав мiж пильних школярiв при рiзних нагодах. Аслан, побачивши золото, зм'як вiдразу, як вiск. Став гостей перепрошувати й винiс з комори два сiдла з узденицями.

В мiстi обiзвалися першi пiвнi. Крайнiй час було виїздити. Марко щораз бiльше нетерпеливився. Йому здавалося, що вже знають у замку про вбивство диякона i ось зараз прибiжать княжi гайдуки та його зловлять. Петро виплатив усi грошi.

- Як доїдете до ворiт мiста, подайте вартовому по золотому, а то, далебiг, ворiт не вiдчинить.

- Скажи, дiду, куди дорога на Запорожжя?

Дiд став хитати головою.

- Держiться на схiд сонця, i бiльше на полуднє.

Хлопцi посiдали на конi.

- Прощавай, дiду!

- Щасливої вам дороги! - вiдгукнувся дiд, замикаючи дверi.

Хлопцi обернулися в напрямi церкви, перехрестилися й подалися до мiських ворiт. В мiстi пiяли пiвнi. За хвилю воротар вiдчинив браму i з Острога виїхали два молодi козаки. Перед їх очима розкрилося бiле безкрає море. Вiд снiгу було добре видно, бо мiсяць давно зайшов. Хлопцi так спiшилися, що забули взяти з собою яких-небудь харчiв у цю далеку небезпечну дорогу, якої зовсiм не знали.

Поклали собi виминати всi людськi оселi, прочуваючи, що за ними непремiнно пiде погоня. Одна в них була думка: коли б якнайдальше вiд Острога. Переїхали добре замерзлу Горинь, поскакали на полуднє в тiм напрямi, який вказав їм Аслан. Туди випадала дорога на Брацлав, та вони нiзащо не поважились були поступити в город. Їм здавалося все, що увесь свiт знає про їхню втечу, що вони втiкають перед карою, що хто-небудь їх переловить i вiдставить для нагороди до Острога. Не говорили до себе нi слова. Дивилися перед себе в цю далеку далечину, вкриту одною великою бiлою плахтою.

Надворi вже геть розвиднiлося. На сходi сонця зарожевiло небо, а далi викотилося велике червоне сонце. Його яркi промiння вiдбивалися вiд бiлого примерзлого снiгу й заслiплювали очi.

Їхали так до вечора, виминаючи здалека людськi оселi, якi лише здибали на дорозi.

Тої днини вони i їх конi не їли нiчого. Були голоднi. Конi стали постогнувати та приставати вiд утоми. I тепер їм прийшла на думку турбота, де тут, у такiй пустинi, переночувати?

Нараз побачили якусь сторчачу копицю снiгу. Це не могло бути нiчого iншого, як якесь широкогалузе дерево, вкрите снiгом. Оселя це не могла бути, тому i не боялися пiд'їхати ближче. Та приїхавши близько, помiтили, що це був вiтряк, яких на Вкраїнi було багато. Снiгу стiльки навалило на крила, що їх ледве можна було доглянути. Те саме було з вершком i стiнами. Видно, що давно сюди нiхто не заходив.