Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Вона закрила лице долонями i плакала.

- А от ще одна перешкода, - говорив по хвилi Сагайдачний. - Ти би на цiй любовi душе ошукалася. Я не можу вже нiкого, жодної дiвчини любити. Як ти до мене була така щира, то i менi треба вiдкрити перед тобою мою тайну, хоч при тiм порушу нiколи не загоєну сердечну рану..

Анна випрямилась i слухала.

- Я полюбив раз в життi дiвчину гарну, як ранiшня зоря, чисту, як небесна роса, добру i розумну, мов янгол… Попри неї для другої дiвчини в моїм серцi мiсця немає…

- Хто ж вона?

- Чесного козацького роду, одиначка, як ти, - бо також втратила одинокого брата в борьбi з бусурменами… та лиха доля нас розлучила…

- Певно, я так догадуюсь, видали її за нелюба замiж…

- Нi, цього не було, бо такий смiльчак, щоби її важився менi забрати, не жив би… Ми були вже зарученi, батьки мене любили, мов рiдного сина… Вона загинула страшною смертю. Один попихач на хуторi її батька, жид-вихрест, поганий, потвора, вiвчар, влюбився в неї, при помочi розбишак вкрав її з батькiвського дому, i коли тi гiльтаї, побачивши за дня, яка то красавиця, хотiли її забрати i продати татарам, вiн її зарiзав ножем.

Анну начеб пiдкинуло з обурення.

- Такого лотра на вогнi живого би спекти…

- Його тi гiльтаї за те, що такої добичi їх позбавив, повiсили… Зрозумiй же тепер, моя добра Анно, - говорив Сагайдачний, важко зiтхнувши, - що для мене любовi вже немає. Я би найчистiшою любов'ю до другої споганив пам'ять моєї дорогої Марусеньки. Тепер я козак - i нiчого бiльше. Я лише у бою, серед граду куль, серед реву гармат, серед рукопашнi i стону конаючих, можу знайти забуття i полегшу на моє терпiння… Тебе я нiколи не забуду. Останьмося друзями, та й тiльки всього. Коли на мене згадаєш, то зараз подумай, що ти несвiдомо полюбила жонатого чоловiка, а така любов грiшна. Я не буду користати з твоєї слабостi, з твого зворушення, - йди собi, люба дитино, своєю дорогою.

Вiн поцiлував її нiжно в чоло, пiдвiв з землi i повiв, дрижачу, в її передiл…

А за той час розмови соловейко в верболозi спiвав своїй любiй дружинi пiсеньку, аж заливався…

На другий день Сагайдачний вибрав пригоже мiсце на редуту, помiряв, випаликував рови та вали i заставив козакiв копати нову редуту.

V

Вернувши на Сiч, застав тут Сагайдачний деякi змiни. За сiчовим валом покладено кiлька нових будiвель. Це було призначене для постороннiх людей, для купцiв, крамарiв та тих козакiв, до котрих їх жiнки приїздили. Старшина обмiркувала, що небезпечно кого-будь пускати в Сiч, особливо крамарiв, мiж котрими були турки, татари, вiрмени, греки.

Далi довiдався Сагайдачний, що приїхали сюди якраз комiсари з Польщi за дiлом. Тут було також примiщення для турецьких бранцiв, яких козаки вiдбивали у вертаючих з краю татар, а це траплялося дуже часто. Тут примiщено також i гостей Сагайдачного, що з Криму вернулися.

Сагайдачний пошукав зараз за Марком, вiн цiкавий був почути за очакiвський похiд.

- Поталанило тобi, Марку, дуже радiю твоїм щастям.

- А ти звiдкiля це знаєш?

- Добряги татари вже про це знали i нам сказали. Я так зрадiв, що обiцяв урочисто мурзi привести йому живого Сагайдачного.

- Не розумiю…

- Опiсля тобi все подрiбно розкажу, тепер менi до кошового треба пiти iз звiтом.

- А знаєш, Петре, якого гостя маємо на Сiчi?

- Певно, думаєш про тих польських комiсарiв. Чого вони хотять?

- Начхать менi на комiсарiв… Старий Чепiль приїхав.

Сагайдачного начеб у серце кольнуло.

- Рад би я зараз його привiтати, та перший обов'язок.

Кошовий, побачивши Сагайдачного, дуже зрадiв, аж його обняв.

- Слава Богу, що ти вернувся живий та здоровий. Ми тут дуже нетерпеливо вижидали, та таки, нiде правди дiти, побоювалися за тебе. Приїхали з Польщi комiсари та привезли таке грiзне письмо, що аж волосся дибом на головi стає. Я лише ждав на тебе, щоб скликати велику раду та обмiркувати, що вiдповiсти комiсарам. Ось воно.

Кошовий подав Сагайдачному велике письмо з печаткою польського канцлера.

Сагайдачний прочитав письмо i каже:

- Цього письма на великiй радi козакам читати не можна.

- Чому? Без ради не можна нiчого зробити.

- Не можна тому, що роз'ярене козацтво на такi безличнi вимоги може потопити комiсарiв у Днiпрi, а тодi наробили би ми собi сорому на увесь свiт. А коли б старшина хотiла їх у тому здержати, то козацтво здмухне нас, мов билинку, вибере зараз iншу старшину i пiде походом на Польщу, а до того ми ще не доросли. Тодi ляхи нас покопають, i вся наша теперiшня тяжка праця змарнується… Це письмо -то вершок безличностi i панської гордовитостi… Та сих погроз нам нiчого боятися, бо самi тi, що їх писали, не вiрять в те, щоб ми цi прикази виконали…