Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Пшилуцький представив їм панiв Конашевича i Iскрицького. Конашевич один не подiляв тої радостi. Вiн сидiв на своєму мiсцi, голову обпер на руках.

- Вашмосць, не хочеш з нами веселитися? - говорив Пшилуцький з легким докором. Вiн добував з своєї сакви барильчину вина, щоб усiх почастувати.

- Знаєте, панове, коли б я веселився, скакав з радостi? Тодi, коли б ми могли забрати звiдсiля не лише оцих п'ятеро панства, а всiх нещасливих, якi тут мучаться, тих, що я бачив, як їх на суднах вивозили, як i тих, що ще тут остались. Без сього нема для мене нi радостi, нi супокою…

- А знаєш, вашмосць, що коли їх всiх хотiли викупити, то не стало би на се стiльки золота, що ми всi враз iз нашими кiньми важимо.

- Розкажи, вашмосць, його милостi королевi, та й своїм землякам усе, що ти тут власними очима бачив. Скажи, щоб Польща мiцний ланцюг кувала i козакiв поприпинала, щоб не важились тих добряг-туркiв зачiпати та перепиняти їм в такому благородному промислi.

- Гiркi слова вашмосцi…

- Але правдивi, та скажи ще i те, вашмосць, що хоч би козакiв справдi ляхи на ланцюг повпинали, то ми його розiрвемо, зубами порозкушуємо, а це прокляте кодло рознесемо дотла…

- Ради Бога мовчи, вашмосць, - уговорював Пшилуцький, - тут бувають потурнаки, котрi нашу мову розумiють i донесуть це турецьким заптiям, i тодi не вийдемо звiдсiля живими.

- Рацiя вашмосцi. Добре, я буду мовчати на словах, а у своєму часi заговорю дiлом. То буде краще, бо слова тут нiчого не поможуть. Дайте i менi чарку вина, хай вип'ю на щасливий наш поворот.

Сагайдачний устав i начеб перемiнився увесь, був веселий. Чарка стала кружляти.

- Вас, панство, звiдкiля забрали?

- Рiзно бувало. Мене взяли з поля вiд роботи коло хлiба, а от сього товариша взяли з дому вночi, коли нiчого злого не прочував…

- Ось бачите! Не було б того, коли б ви з козацтвом в злуцi приборкали татар так, щоб не посмiли носа з Криму виткнути…

- Що, вашмосць, говориш? Хiба ж ми з ордою не б'ємось? Думаєш, що я так легко дав себе взяти в пута?

- Ви обороняєтесь аж тодi, як татарин вам на спину сяде, попалить вашi домiвки, поруйнує та пограбує. То не так треба робити… Татар треба бити в їх улусах…

Викупленi бранцi не розумiли, чого Сагайдачний усе за козакiв говорить.

Вони вважали Сагайдачного i Iскру за шляхтичiв, котрi лише тому по-українськи говорять, що на Українi живучи, схлопiли i забули рiдної мови. Це здавалось їм дуже дивним i неприродним.

Змiркував це i Пшилуцький i каже пiвголосом:

- Цi два панове - то запорожцi. Вони оба доброхiть пiшли нам товаришувати в тiй небезпечнiй дорозi. - А далi додав жартом: - А пан Конашевич цiлу дорогу свариться зi мною, чого Польща зупиняє козакiв набiгати на невiрних, чого нашi гетьмани i наш сейм посилає безвпинно на Сiч заборони i грiзнi унiверсали…

- Пан Конашевич має повну рацiю, - говорив один з викуплених, пан Строжелецький. - То свята правда. Замiсть перепинювати в тiм святiм дiлi, їм би треба всiма силами пособляти, а тодi було б краще нам всiм жити.

- Спасибi вашмосцi! - каже Сагайдачний, простягаючи до нього руку. - Такi слова чую перший раз вiд польського шляхтича.

- Були такi, що погнiвались на смерть за мої резони. На погибель тим шляхетським ледарям, неробам, у котрих стiльки мудростi, що повний живiт i розкiшне життя, котрi лиш за тим дивляться, щоб з свого хлопа-пiдданця послiдню каплю кровi виссати, а все тiльки для своїх розкошiв i вигоди - а такi, як вашмосць, щоб на каменi родились. А тодi Польща, наша спiльна мати, стане могутньою державою, а ледачий турок перед нами дрижати буде.

Усi визволеннi були тої самої думки. Вони мали нагоду в часi своєї неволi придивитись усьому гаразд. Туркiв i татар вони ненавидiли вiд серця.

- Вашмосць, ще усiх тих панiв в козацтво звербуєш… - каже, смiючись, пан Пшилуцький, - але жарт набiк, та ви, мосцi панове, не виговорiться часом, що вони запорожцi, бо татари пiрвали б у куски, i нам попри це дiсталось би…

- Так довго мовчiть, поки поза Перекоп не переберемось, а там вже їх нiчого нам боятися, - докинув Сагайдачний.

Як тiльки визволенцям нагадали за Перекоп, то всi заявили бажання чимшвидше з Криму вибратись, де стiльки лиха натерпiлись, та ще й тепер не почували себе зовсiм безпечними. Тої самої думки були усi.

Сагайдачний пiшов до запорожцiв, подбав про все, чого їм було треба, i шепнув, щоб були назавтра раненько готовi в дорогу. Цю нiч треба було тут переночувати. Сагайдачний пiшов з Iскрою ще раз роздивитися по городу.

Та вони помiркували, що на них стали звертати своє око турецькi заптiї. Iскра взяв зараз Сагайдачного пiд руку i завернув у господу.