Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Я зараз звiдси забираюся, - кричав пан Хлоднiцький.

- Не обмежую волi вашої милостi, за мою щиру гостиннiсть платите менi обидою.

Пан Аксак вийшов вiд Хлоднiцького червоний, мов буряк. За ним услiд вийшов i пан Хлоднiцький та став кликати свою службу, якiй приказав зараз складати у купу речi i збиратися в дорогу. Нiхто не знав причини такої змiни. Служба знала, що тут посидять кiлька днiв, i розтаборились з цiлим крамом.

Аксак пiшов до жiнки i розповiв їй свою розмову з гостем.

- Хай собi їде. Ми до цього не дали причини. Будемо мати науку на будуче, щоб з ляхами у жоднi приятелювання не заходити. Чого пан сенатор Конашевича чiпався? Гадав, що йому поклони битиме, а ми з цiлою родиною прямiсiнько пiдемо до костьолу. Не знаю, чи то брак виховання, брак пiдстав товариської оглади, чи польська зарозумiлiсть?

Пан Аксак вдоволився тим, що почув вiд жiнки, i пiшов до Конашевича:

- Прогнiвив вашмосць сенаторський маєстат мого гостя, вiн зараз вибирається вiд мене.

- Коли я його прогнiвив, то чого ж на вашу милiсть свою злiсть зганяє? Я запевняю вашу милiсть, що я поводився i говорив чемно i достойно. Краще менi було до нього на розмову не йти.

- Не роби собi, вашмосць, з цiєї пригоди нi раз нiчого. Вiн, погнiвавшись на тебе, накинувся зневажливо на нашу благочестиву вiру, а я, рiч природна, цього собi чемненько, навiть надто чемненько, випросив. Я такого, не зважаючи на обов'язки господаря, не мiг стерпiти.

У Конашевича заблищали радiстю очi:

- Цього я i надiявся. Виходить, що наша церква знайде в потребi могутнiх оборонцiв мiж нашими православними вельможами. Передi мною пан сенатор якось про шизму нiчого не говорив, а це щастя, бо я був би не змовчав, а могло вийти ще поганiше.

Пан Хлоднiцький, виїжджаючи, хотiв попрощатися з панею Аксаковою, та вона заявила, що нездужає, i до нього не вийшла.

Вiн виїхав вiд Аксакiв, не попрощавшись нi з ким.

Того дня вже панського обiду не було. Конашевич зi своїми хлопцями наїдав борщ i вареники зi сметаною.

В цiлiм домi настав давнiй порядок.

Конашевич заходив мiж київське мiщанство. Всюди його радо приймали. Заходив мiж купцiв та ремiсникiв цехових, бував на весiллях i хрестинах. Усi не знали, де його посадити. Загально звали його козаком Петром, "той пан Петро, що у пана суддi Аксака живе, паничiв учить i має у нього велике слово".

О. архiмандрит, коли про це довiдався, поїхав зараз до Аксакiв. Вiн тою справою дуже зацiкавився. Це копало пропасть помiж шляхтою римської i грецької вiри i тим самим зближало вельмож до церкви.

- Петре, ти моя надiя. Коли б ти знав, чого я по тобi жду, то ти би аж злякався.

Увесь час свого побуту в Києвi не мав Петро жодної вiстки з Чепелевого хутора. Часом стрiчав Петро козакiв з Сiчi, та нiхто не знав сказати, що у Чепiля дiється.

Х

Як Петро виїхав вiд Чепеля з запорожцями, стало на хуторi, мов по вiйнi. Сiчовi гостi нiчого собi не жалували - нi їжi, нi напиткiв, i цiлий домашнiй порядок пiшов горiдном. Тепер по тих спiвах, музиках i гульнi стало в хуторi тихо, мов вмерця винесли. Усi вiдчували брак Петра, а особливо Маруся. Вона зразу не виходила цiлими днями з своєї кiмнати, де їй усе нагадувало коханого Петра. Усе, чого Петро дотикався своєю рукою, вона цiлувала нiжно i берегла, мов дорогу пам'ятку.

Мама до неї не торкалася. Краще її було оставити саму, чим розважати, а воно само вiд себе перейде. Те саме робили i всi домашнi. Горпина заходила до неї частенько, а тодi не було мiж ними iншої розмови, лиш про Петра.

За кiлька днiв важкого смутку Маруся отямилась i взялася знову за свою буденну роботу. Але вона дуже перемiнилась за той час. Вона споважнiла i зробилась мовчазлива, начеб її десять лiт вiку прибуло. Коли спiвала, то лиш у себе в кiмнатцi i то лише тi пiсеньки, котрих Петро любив слухати.

Якось зимою випало сотниковi поїхати з кiлькома козаками в дорогу на кiлька днiв. В хуторi хазяйнувала сама сотничиха з челяддю. Не було це нiчого незвичайного, бо таке не раз траплялося, тепер, взимi, був час спокiйний i не було жодної небезпеки.

Одної ночi, коли всi вже спали, почула Маруся, як дуже собаки на хуторi загавкали та й вiдразу замовкли. Це її чогось занепокоїло, i вона встала.

Мати каже:

- Певно, десь вовка зачули. Тепер якраз проти святого Миколи вовки у тiчки збираються.

- Менi чогось лячно. Коли б це вовк, то собаки би не замовкли. Я пiду в челядну та розбуджу кого, щоб подивився.

- Так бодай надягни кожушину та обуй чоботи, бо, чого доброго, ще перестудишся.

Лиш що Маруся вийшла в сiни, як вдарило луною крiзь оболонки. Маруся вiдчинила дверi i скрикнула. Це загорiлась стайня. А там стояли воли, корови та конi. Вони, прочуваючи небезпеку, стали ревiти. Маруся кричала: