Андрiй Чайковський - ЧОРНІ РЯДКИ

Я довідався опісля, що поляки чудувалися: «чего оні так уцєкайон?» Перед тим не було тут ніякої битви. Зразу думало польське командування, чи це не який воєнний підступ і задля того входили до міста дуже обережно.

Стільки праці та зусиль, а все те ворожа розкладова агітація понівечила. Це наслідки того, що на фронті навіть деякі наші старшини потай командування ходили на тамтой бік на свята…

Ми втікаємо нога за ногою. Швидше не можна. Довкруги нас море всіляких людей, від старого до малого, фірами і пішки, а довкруги полями йде велика розстрільна наших вояків-дезертирів з фронту, яких не можна здержати. Нагадую собі, що то тринадцятого травня. Фатальна ця тринадцятка для мене. Тринадцятого вересня прийшли москалі до Самбора, тринадцятого травня вивезли мене москалі до Бригідок

і тепер теж тринадцятка: утеча…

Позаду нашої валки вишкіл старшин веде арештантів-вояків. Це ті, що під Рудками збунтувалися проти своїх старшин. Це була наддніпрянська агітація: «далой пагони!» Не було часу перевести з ними розправи перед польовим судом, тому ведуть їх далі. Не розумію, пощо було з ними воловодитись! Тут більшовицькі методи були б якраз добрі: кожному десятому кулька, а решту по-розділювати поміж певне військо.

Деякі частини з-за Збруча наробили нам клопотів чимало! Ці півбільшовики гангренували наші галицькі відділи своїми дурними кличами, марнували воєнний матеріал, який з собою привезли, а вже як пішли куди на «реквізицію», то не дай

Бог. За тими реквізиціями забігали з-під Городка аж до Білини Великої в

Самбірськім повіті, звідкіля приходили до мене люди жалуватися. Нагадувалася мені картина з нашої давнішої історії, коли то різні загони, вертаючи з московської війни, бушували скрізь по Україні, Литві та Польщі «хліба-солі просити» і хапали, що під руки попало.

Ідемо далі нога за ногою. Мені ще не доводилося ніколи мандрувати серед такого середовища. Маю враження, що я пливу з хвилею возів, повозок (деякі з наших старшин мали свої повозки), пішаків старих, молодих і малих. Мені асистує мій добрий жандарм.

Нарешті стаємо в Городищу на попас. Кажуть, що тут вже безпечно і можна відпочити. Входимо до якоїсь шляхетської хати, де нас радо приймають. Гріємо молоко, щоб поживитись та дитину погодувати.

В Городищу спочиває уся та валка втікачів. Виходжу на гостинець. Отаман

інтендатури Томяків стоїть серед гостинця і завертає вояків палицею та ганьбить останніми словами. Та це нічого не помагає, такої череди нічим не задержиш…

Мені дивно, що його на місці не вбили… Стрічаю тут і мого знайомого

Струмеляка, з двома гарматами… Вчора він довго в ніч пересидів у мене та заспокоював усіх, що нема чого боятися, бо це переминаюче і завтра ситуація поправиться, хоч нині пересувається боєва лінія над Ствряж. Тепер він, побачивши мене, сумно хитає головою. Показує рукою на широку дністрову рівнину і каже:

- Дивіться, який гарний обстріл звідсіля…

- Так стріляйте, кажу, у вас дві гармати…

- Та ні одного стрільна… - каже до мене стиха.

Нам пора в дорогу. Прощаємось з нашою господинею і сідаємо на вози. До нас впрошується отець Михайло Ортинський, катехит з Самбора, він дотепер йшов пішки та страшно знемігся. На світі трохи прояснилося і потепліло, а то дотепер і снігом кидало…

Нарешті вже під вечір приїжджаємо до Дрогобича. Заїжджаємо до готелю, наші речі зложені на коритарі. Мене забирає до себе на ніч доктор Горбачевський. Мені впадає в очі дрогобицька міліція. То ж то хлопці, як вибирані, один в одного.

Таких на фронт трохи пігнати б… У всіх нас таке переконання, що це переминаюче, що ситуація поправиться і вернемо за яких два-три дні до Самбора.

Ми з доктором Горбачевським балакаємо довго в ніч-Рано хтось стукає до дверей.

Виходить доктор Горбачевський і вертається з якимсь письмом в руці. Він є комісаром міста…

- Є приказ команди, щоб до 10 години рано евакуювати місто.

Одягаюся наборзі і біжу до своїх, треба ж про які фіри подбати. Моя сім'я ще в постелі. Всі в добрім настрою, бо і до них донеслося, що незадовго вертати будемо.

- Коли вертаємося, тату?

- Ні, їдемо далі, до 10 години місто треба спорожнити. Я біжу за фірами…

З бідою я знайшов ті самі дві фіри, котрі нас сюди перевезли. Третю дістав з обозу. Командант міста дав мені свою повозку перевезти моє жіноцтво на двірець.

Тут страшна глота. Ледве добули якесь місце. Тут стрінули ми і пп. Ріпецьких.

Вони заїхали відразу до пп. Скибінських і там переночували.