Андрiй Чайковський - ЧОРНІ РЯДКИ

- Резервату тут замало,- кажу,- тут треба прибрати інші способи, бо такі

інтимності можуть довести до скандалу і катастрофи. Не забувайте, пане полковнику, що ми хоч на своїй землі, але посеред ворожого нам моря.

Оскільки мені відомо, то в Австрії нікого не інтерновано, ані конфіновано без опінії політичної влади і на її зарядження. Цілком інакше було у нас. Мене ніхто не питав про згоду. Брали людей і вивозили, а я аж опісля про це довідувався, коли до мене приходила рідня вивезеного з плачем або і з лайкою. Таким способом часто громадяни Самбора вирівнювали між собою взаємні порахунки, що доносили на себе в У.В.В. Терпіли на цім нераз люди. Богу духа винні. У тій розвідці служив четар С.- краще б його імення не згадувати. Робило йому велику насолоду знущатися над арештованими. Якийсь, очвидно, аберант. Досить було поглянути на його широку, помідорового кольору, пику, щоб про це переконатися та набрати розуміння про його інтелігенцію. До мене приходили жалоби і я посилав їх далі, та це нічого не помагало. Аж наш начальник військового суду В. загрозив, що візьме того осібняка під польовий суд, як непоправного садиста, тоді післали його на фронт.

Управу нашої в'язниці перебрало на себе військо. Там стояла постійна команда, здається мені, з тим самим четарем С. Тоді було кого пильнувати, бо в'язниця наповнилася бандитами з Борислава і Дрогобича. Одної неділі перед полуднем, коли я сам сидів в уряді, вбігає до мого бюро якийсь смішний підстаршина. Смішний він своїм чудернацьким одягом: у червоних гонведських вузеньких штанцях і в гусарській кожушині, а сам тонкий і високий. А ще смішніший тим, що наляканий страшно і блідий, мов стіна. Вбіг і підпер собою двері, та кричить несамовито:

- Уб'ють мене, уб'ють, рятуйте… Я зразу думав, що це божевільний, і трохи збентежився, бо через свято не було нікого коло мене. З тяжкою бідою я довідався від нього, що арештанти пішли до каплиці на богослужіння, а коли вийшли звідтам

- кинулися на в'язничу сторожу, роззброїли її, повідчиняли всі казні і повтікали. Він належав до тої в'язничої сторожі, і за ним шукають, а коли піймають його, то певно вб'ють. Я прискочив до телефону і жадаю злуки з поліцією. Не можна, лінія зайнята. Кричу, щоб зараз перервали, бо у в'язниці бунт. Я визвав поліцію. Дивлюся через вікно. Ціла хмара арештантів біжить попід моє вікно. Напереді один бориславський бандит із шаблею наголо. Прямують на полуднє. Розумію: коли б дісталися у Дністрові лози, то справу виграли.

Наляканий підстаршина держиться судорожне клямки дверей і скімлить, мов битий собака. Мене взяла лють на такого боягуза.

- Геть від дверей! - кричу.- От вояк, гірш баби, шкода, що носиш револьвер при собі.

Та втікачам недовго всміхалася доля. Умить надбігла поліція і дуже вправно заступила їм дорогу. Припадком попався тут наш один старшина від польового суду.

На нього наскочив бандит із шаблею. Старшина вихопив миттю револьвер і повалив бандита на місці. Другі здалися. Я вийшов надвір, як їх вели до криміналу і несли на коці забитого. Дивне диво, що воєнна психоза може з людьми зробити. На мене робила смерть своє враження, і супроти неї я почував себе поважно і зі співчуттям. Тепер того в мене не було, і я на того трупа дививсь так рівнодушно, мов на зарізаного барана. Розпочалося слідство і виявилося, що цей бунт спричинений іззовні і був закроєний на ширшу скалю. Арештанти мали опанувати і здемолювати комісаріат і суд, що містилися в одному будинку, і наробити нам бешкету. І про це розвідка нічого не знала.

Не повезло. Від того часу на подвір'ї суду, де арешти, стояв машиновий кріс, звернений на браму в'язниці, і в будинку судовім стояла окрема частина війська.

Одного разу приносить мені мій возний до підпису перепустку для якогось осібняка на перманентний перехід бойової лінії з Фельштина до Хирова і назад. Дивлюся, що письмо не з нашої машини і стилістика перепустки не наша.

- Хто це приніс?

- Це приніс готове якийсь пан, він там чекає у ждальні.

Мене взяла досада. Та ж це безличність. Кажу до возного:

- Як мені ще раз таке принесете, то зараз підете під ключ…

Кличу до телефону жандармерію, щоб мені зараз прислала жандарма. У мене в цілім комісаріаті нема ким послужитися. Возний бере папір і хоче відходити. Я його задержую. За часок прийшов жандарм, та петента вже у ждальні не було.

Переконуюся у протоколі подавчім, що № теж фальшивий, і наша канцелярія такої перепустки не писала. Я відступив справу нашому У.В.В. на те, щоб справника викрити, хоч його назвисько і місце перебування було на документі написане. Коли я опісля стрінув пана команданта і спитав його про справу, то він лиш рукою махнув: