Борис Грінченко - Серед темної ночi

Перший свiдок - Денис Сиваш. Суд каже, що вiн може не свiдчити, бо вiн брат обвинуваченому, але Денис сам того хоче. Вiн починає розказувати про брата, як той нiчого не робив, обкрадав усiх i нарештi пiдпалив. Оповiдає всю подiю з пожежею, але каже, що Романа нiхто при ньому не мордував, що сам вiн признався в своїх злочинствах. За їм iдуть iншi селяни з Диблiв, i всi вони кажуть те, що й Денис. Про Левантину всi говорять, що вона справдi була коханкою Романовi, мала вiд нього дитину, пiшла слiдком за їм у город i вернулася на село тiєї ж ночi, що й Роман.

Пiсля селян - городяни. Це насамперед Квасюк. Вiн каже, що не один раз бачив, як Роман приходив до Левантини, бачив, як вони вдвох по городу ходили, а за нiч перед пожежею Левантина втекла вiд нього не знати з чого. Квасючка свiдчить, що Левантина була дiвчина негарна, гуляща, лiнива, що як вона покинула їх, то чимало дечого в хазяйствi не стало.

- Бога бiйтеся, хазяйко…- починає щось Левантина, але найстарший суддя спиняє її, кажучи, що вона може питати свiдкiв через нього. Левантина не розумiє, змовкає i вже бiльше не питає нiчого, а тим часом свiдчить той хазяїн, де Роман на квартирi був, що бачив Левантину в Романа вранцi,- либонь, вона в його й ночувала.

Якийсь присяжний питається в Левантини, чого вона опинилася тiєї ночi в Диблях? Вона каже, що хотiла перестерегти про пожежу.- Почому ж вона про це знала? - Довiдалась од Романа.- А чого вона була в Романа? - Вона червонiє й мовчить. Присяжнi й суддi певнi, що вона все бреше.

Починає говорити прокурор. Йому легко обвинувачувати Романа Сиваша, бо видко його провини. Але як на його думку, то й Левантина не може бути не винною. Зiпсована, лiнива дiвчина покидає одних хазяїв, покидає других, охоча до того, щоб i чуже зайняти, вона знаходить собi такого ж коханця, як i сама, iде за ним слiдком у город i хоч живе окремо, але раз у раз iз ним бачиться, а нарештi й допомага йому в страшнiй злочинськiй подiї - запалити село, щоб покрасти конi. Що ж до її певнення, мовбито вона прибiгла на село перестерегти про пожежу, то, знаючи все iнше, ми можемо тiльки дивуватися тiй безсоромностi, яка дозволяє їй так нахабно перекручувати правду. Видко цiлковито зiпсовану душу, i не можна таку небезпечну громадянству людину лишити на волi, щоб вона не могла й далi шкодити людям. Не можна вiддати наш безпорадний убогий народ на хижацтво цим ворогам людського добробуту. Палiї й коноводи - це найбiльшi вороги нашому мужиковi, i кому дороге його щастя, кому дорога мужицька кривава праця, той мусить обвинуватити не самого Романа, а й Левантину, бо скiльки з погляду вона невинна й гарна, стiльки вона злочинниця в душi. Через те вiн сподiвається, що присяжнi не дадуть нiякої пiльги їм обом. Вiн говорить гарно, мальовничо, з запалом i сiдає, вдоволений з себе, рахуючи сам собi, що коли присяжнi послухаються його, то Сиваш пiде на каторгу, а Левантина - на заслання в Сибiр.

Встає оборонець. Вiн сам (думкою) замалим не цiлком згоджувався з прокурором щодо провин обох обвинувачених, але має обороняти їх i говорити проти прокурора, то й говорить, силкуючись скористуватися з усього, з чого можна, щоб якось виправити тих, кого боронить.

Питають обвинувачених, чи не скажуть ще чого. Роман мовчить. Левантина говорить тiльки:

- Я нiчого не знаю… Я нiчого не робила…- I змовкає плачучи.

Говорить довго найстарший суддя. Каже, що хоча Романа й помордовано, але за це виннi вiдбудуть належну кару, а присяжних це мордування не повинно спиняти, коли б вони схотiли обвинуватити Романа: це мордування не єсть обвинуваченому кара, бо воно беззаконне, через те його не можна рахувати, його перед законом нема, а треба Сивашевi накинути кару законну.

Виходять присяжнi, суд, з половини й публiки. Роман та Левантина зостаються там, де й були, i коло їх два солдати з шаблями.

Левантина сiдає знеможена. Вона нiчого не зрозумiла з усiєї цiєї судової справи. Розумiла тiльки, що їх хочуть покарати. Але вона сидiла в тюрмi, i там уже їй розказано, що значить, коли присяжнi вiзьмуть папери i пiдуть у свою хату.

Вона має ждати присуду.

Вона його дожидала вже п'ять мiсяцiв у тюрмi. П'ять довгих страшних мiсяцiв…

Тяжко вiдбувати кару навiть за зроблену провину. Ще тяжче вiдбувати її невинному. А надто тяжко, а страшно, як загин душi, вiдбувати її вiд людей за те, що схотiв допомогти людям.

Левантина вiдбувала її за це.

Вона все життя вiдбувала кару.

Малою - як була попихачем-байстрючкою, ображу-ваною й кривдженою.

Дорослою сиротою - тиняючися по наймах, зазнаючи тяжкої роботи, бiйки, лайки i того, що гiрше за все це.