Борис Грінченко - Серед темної ночi

- Ану, глянь менi в очi! Вона глянула.

- Левантине, ти не спала тогда, как я приходил первой раз?

Вона почервонiла враз, пiймана на гарячому вчинку.

- Дак он шо! - Вiн зсадив її з колiн.- А що ж ти чула?

Все загинуло, все!.. Тiльки одно зостається… Вона кинулася перед ним навколiшки, обхопила йому колiна руками:

- Романе! Братику! Рiдненький! Не роби цього!.. Не ходи з ними!.. Не занапащай людей!.. Не занапащай своєї душi!.. Покинь їх… тих, недобрих!.. Забудь усе те!.. Будем чесно жити!.. По вiк вiчний не розлучуся з тобою!.. Тiльки не ходи!.. Втечемо вiд їх!.. Утечемо зараз!

Роман устав, одiрвав її руки вiд своїх колiн i вiдiйшов.

- Брось чорт зна що патякать!

- Нi, Романочку, не кажи так! - Вона лiзла за ним навколiшках, чiпляючись за нього.То ж грiх!.. Пiдпалити!.. Красти!.. Боже мiй!.. Чи я ж думала?.. Не пущу тебе! Покайся!.. Треба, Романочку, покаятися, спокутувати свiй грiх!

- Проч!

- Не вiдпихай мене!.. Мiй братику! Мiй рiдненький!.. Ти ж менi милим був!.. Я ж тебе, як душу, любила!.. Я ж тебе благаю!.. Та помилуй же ти й мене!.. I людей же! Вони ж не виннi!.. Хiба ж не можна з iншого жити? Ми будемо працювати, заробляти… Я робитиму… ночi не спатиму… Романочку!.. Романочку!..

I не пускала його колiн з рук, дивилася на його знизу, благаючи словами, очима, сльозами…

- Левантине! Не дурiй! Устань сiчас! Слухай, що я скажу!

Вона пiдвелась.

- Шо ти чула, шо видiла,- щоб толькi ти сама його чула й видiла. Шоб нiхто больш! Єслi ж ти хоч одним словом кому пробовкнешся, хоч натякнеш, то задушу, своїми руками тебе задушу i крикнуть не дам!

Стиснувши кулаки, увесь трусячися з гнiву, вiн стояв перед нею такий страшний, нелюдський… А її, мов грiм, побивали тi його слова, однiмали в неї мову, руки…

- Чула?

- Чула…

- Смотри ж! Або мовчи, або на свiтi не будеш жить! Та знай - то не шуточки! Я шутить не вмєю! Сиди тут до завтрього. Тiкать не думай! Я тебе замкну i скажу хазяїну, щоб доглядал… Єслi б тольки здумала навтьок, то он тебе з'яжеть: у його ключ од хати будеть. Разумiєш?

- Розумiю…

- Дак єслi хочеш на свєтi жить, то сиди тихо. Не будеш сiдєть - задавлю i в рєчку вкину. Ну, марш туди в закамарок i не смєй студова виходить!

Слухняно пiшла. Вiн зачинив за нею дверi i замкнув їх на замок. Сам iще щось узяв i пiшов з хати. Леванти-на чула, як вiн замкнув i другi дверi.

Прислухалася до того, як пiшов. Сидiла на лiжковi пригнiчена, зламана усiм тим, що сталося. Чи могла ж вона цього сподiватись! Вiн, Роман, нахваляється задавити її! Вiн - пропащий злодiй…

Все, що було в неї в душi гарного, ясного, купчилося в її згадках про того, давнього, Романа з перших днiв кохання. I вiн розтоптав те все немилосердною i нечистою ногою!..

Думка знову верталася до подiй цiєї ночi. Що ж воно буде? Вiн запалить село, погорять люди, пограбують їх. I вона нiчим не може запобiгти лиховi!..

Вона схопилася з мiсця. Та не можна ж так!.. Вона буде кричати, стукати, поки її випустять,тодi побiжить… Але ж, вiн оддав хазяїновi ключ. Хiба ж її хазяїн випустить? Нi, не так, а треба нишком утекти.

Вона пiдiйшла до тоненьких шальовочних дверей i поторсала їх. З того боку бiля них були кiльця, замкненi невеличким замком,- це було видко, бо дверi трохи вiдхилялися,вона могла просунути в щiлину палець.

Левантина з усiєї сили натиснула на дверi плечем раз, удруге, втретє, силкуючися, чи не вирве таким робом кiльця. Дверi трiщали, але кiльця не виривалися. Вона опитувала ще кiлька разiв, напружуючись щосили, але нiчого не помагалось. Задихана, сiла знову на лiжко.

Якби в неї тут було щось - сокира, молоток,- вона б тодi знала, що зробити. Почала нишпорити по закамарку, мацаючи в темрявi руками, але не знаходила нiчого. Нарештi, пiсля довгої шуканини, аж у далекому кутку, пiд лiжком, налапала якусь залiзну рiч. Витягла її на свiт до дверей: це були старi обценьки.

Левантина спробувала просунути їх крiзь дверi, але вони не пролазили. Повернула тонкими кiнцями i змогла заложити їх у кiльце. Тодi почала розхитувати його. Робити було дуже незручно, кiльце хиталось вельми мало, але таки хиталось. Ще трохи такої роботи, i кiльце вискочило з дверей. Дверi вiдчинилися, Левантина була в другiй хатi.

Кинулась до других дверей. Але цi вже не на кiльцях замикалися. Важкi, дебелi дверi зачиненi були щiльно i замкненi, мабуть, на засув абощо: Левантина поторсала, але нiчого не зрушила їх.

"Буду штовхати плечем,- подумала собi,- а може, вiдхиляться хоч трохи, щоб просунути обценьки".

Почала натискати, силкуючись якомога тихше робити. Спершу натискала не поспiшаючись, але з усiєї сили. Дверi стояли нерухомо. Почала тодi штовхати палкiше, б'ючися об дверi плiчми, оббиваючи їх до синякiв, до кровi пiд рукавом сорочки. Забула, що її можуть почути, i била на одчай плечима, лiктями, в запалi мало почуваючи бiль, сама розумiючи, що це не помага, але не можучи покинути, бо хотiла вирватися з цiєї тюрми. Билася об мiцнi дверi, як пташка-не -вiльниця б'ється об невблаганнi грати клiтки-тюрми.