Борис Грінченко - Серед темної ночi

Левантина почала совати рогачем у печi, а вiн тим часом ущипнув її за руку.

- От одiйдiть, дядьку, бо, їй-бо, оцим рогачем так i дам! - скрикнула вже зовсiм сердито Левантина.

- А я рогач у тебе однiму, а тогда тебе поцiлую.

- У вас є жiнка,- її й цiлуйте, а не мене!

- Стану я таку погану цiлувать!

- А нащо брали?

- Бо глупой тогда був.

- Ну, то будьте ж тепер розумнi та не в'язнiть до мене!

У другiй хатi почулась Квасюччина хода, Квасюк зник з кухнi в двiр.

Прийде Левантина в крамницю чогось узяти в хазяйство,- вiн їй знов те спiває. Вона вже була рада, що Квасючка не допускала її до крамницi, а сама туди ходила. Та те мало помагало, бо вiн завсiгди так прирозумiє, щоб де самому її застукати.

- Дядьку,казала Левантина,- коли ви до мене чiпляєтесь, то давайте менi рощот!

- _ Не дам.

- То я втечу; хай вам i грошi зостаються.

- Не втечеш, потому шо в меня твой пашпорт, а без пашпорту тебе в одну минуту в полiцiю заберуть.

Левантина бачила, що вона в неволi, все думала, як би з сiєї неволi визволитися, i не могла нiчого вигадати.

Як хазяїн виходив чого з крамницi, то замiсто його сидiла хазяйка, а як i хазяйки не було або їй нiколи, то, на другий мiсяць служби Левантининої, Квасюк став посилати туди Левантину. Замкне шухляду з грiшми та й посадить дiвчину, поки сам увiйде. Згодом, привчившися, вона, було, часом дещо й продасть iнодi - таке, що йому цiну знає.

Одного разу вона сидiла отак у крамницi, коли ввiйшло щось. Був осiннiй хмарний вечiр, а скупi Квасюки шкодували рано свiтити,- у крамницi було поночi, i Левантина тiльки й побачила високу постать якогось чоловiка в пальтi.

- А дайте чвертку табаку! - попрохав покупець.

Левантина здригнулася вся, всiєю своєю iстотою.

Перед нею стояв Роман.

I вiн пiзнав її i спинився здивований, навiть уражений, не знаючи, що казати. Та швидко схаменувся:

- Левантина!.. Штука! Каким таким образом тут очутилась?

Вона стояла перед ним нерухома, i щось не давало їй дихати, не давало говорити.

- Служиш тут, чи как?

- Служу…ледве вимовила вона, i в цю мить увiйшов Квасюк.

Роман зараз же кинув розмовляти з Левантином, i вона пiшла з крамницi. Але Квасюк, увiходячи, дочувся, як вони розмовляли, покликав згодом Левантину i почав її допитуватися - хто цей парубок i через що вона його знає. Вона сказала, що з одного з ним села.

Здавалася зовсiм спокiйною, хоч уся холола. Дожидала ночi, як бога, щоб зостатися самiй. Зосталася, та не полегшало. Не могла заснути. Все минуле, все тяжке й болюче встало, ожило новим життям i пекло її, мордувало.

Присягання, божiння, i тодi зрада й ганьба, неслава, сором!.. А вiн живе тут, нiкуди не поїхав, гарно вбраний… живе добре, мабуть… i покинув її, забув, мов то не вiн присягався, не вiн занапастив їй життя!..

Нащо доля знову їм зустрiтися судила? Краще б вона його не бачила, не чула про його нiчого,тодi б вона думала, що, може, вiн умер або живе десь далеко, у злиднях, у горi й нiчим не може їй допомогти. Тодi б їй було легше. А тепер!..

Пекучий жаль обнiмав її за молодим занапащеним життям… жаль на себе й на його… зрадника…

Самий жаль на його. Якби вона могла його клясти, може б їй було легше. Але вона не могла.

Вона казала собi, що не любить його бiльше пiсля того, як вiн так iз нею зробив, але зла, зненавистi не було в неї до його.

А тi згадки, тi проклятi згадки минулого, недовгого i так страшно розбитого щастя!.. Це ж усе минуло, його немає й не буде вже нiколи… Навiщо ж їй згадується, як його очi зазирали їй у вiчi при мiсячному сяєвi?.. Бачить той погляд… чує його палкi уста на своїх устах… i як його дужi руки, обнявши її, забравшiї її всю цiлком, пригортають так могуче i так боляче-солодко!..

Безщасна кидалася по лiжку, сон утiк од неї далеко, зляканий палкими неспокiйними образами… образи минулого щастя мiшалися з образами перебутої ганьби й сорому… йшли один за одним, як хвилi в рiчцi, i не було в неї сили припинити їх, прогнати вiд себе i хоч на мить угамувати цю муку.

I довго це дiялось…

Крiзь маленьке вiконце вже починало сiрiти першим уранiшнiм свiтом. Чути було, як хтось уже проїхав улицею, а Левантина ще не спала, знеможена без краю своїми думками. Лежала, заплющивши очi, а його очi стояли перед нею i дивились, дивились на неї… пильно, нерухомо… такi великi… аж горять на чорному Романовому обличчi… Яке воно страшне стало!.. А очi все бiльшають, i все наближаються, i печуть її, печуть!.. Хоче скрикнути - не може; хоче ворухнутися - не здужає. А вони все печуть аж у саме серце, аж у саму середину серця, i його страшна рука, чорна така, як i обличчя, бере її бiдне серце, i стискає дуже, дуже, i хоче вирвати з грудей.