Борис Грінченко - Серед темної ночi

- Вам хочеться багатої собi невiстки, а про те не думаєте, що нам усiм треба дбати, щоб Романiв грiх спокутувати, занапащену дiвчину обрятувати.

- Нiхто її не занапащав! - оступалася за Романа мати.- Сама до його бiгала. Коли набiгала, то нехай з тим i панькається, а в моїй хатi не буде її!

- Якби її Роман брав,- озвався батько,- я не то не боронив би йому, а ще й звелiв би. Може, вона менi й не пiд мислi, та вже коли так сталося, то треба. А тобi не годиться, грiх!

- Грiх? - сказав Зiнько.- Нiякого, тату, грiха тут нема. Грiх покинути покривджену дiвчину на поталу людям; а зробити їй добро, покрити тую кривду - це не грiх.

- Авжеж! - розсердився Сиваш.- Ти знаєш! Мудрi такi поробилися, що за батькiв розумнiшi. Споконвiку грiхом було, а тепер уже в вас добром стало!

- Не все, тату, те правда, що споконвiку правдою серед людей славлено.

- Цить уже краще! Не дратуй мене! Не за нас воно сталося, так не за нас-i перестане. А ти менi те й з думки викинь, бо я того нiколи не попущу!

Зiнько побачив, що батько вже загнувся, то тепер не переважиш його. Надумав поки мовчати, а самому своєї думки не кидати.

А тим часом у Левантини новий був клопiт: дитина нездужала. Баба Олiйничка казала, що це, мабуть, того, що Левантина тодi впала. Воно до того й пiдхоже було, бо дитина кволилася й кволилася та, виживши тiльки два тижнi, й умерла.

Левантина йшла за маленькою труною i плакала гiрко. Бо це вже не дiвчина була, що їй дитина свiт зав'язала, а була це в ту мить уже мати, що втратила частку самої себе…

Другого дня ввечерi Левантина пiшла до Струкiв. Увiйшла в хату i несмiливо стала бiля порога. Сiм'я саме вечеряла, i за столом сидiла нова наймичка. Та Левантина й сама не хотiла жити в Струкiв, а за iншим прийшла.

- А, здорова! Чого тобi? - вiдказала Стручиха не-прихильно на її здоровкання.

- Прийшла вам подякувати за службу, тiтко, та щоб ви менi грошi мої вiддали.

- Якi грошi?

- А за вами ж моїх зароблених шiсть рублiв.

- Ба, яка швидка! Покинула саме в жнива, я повинна була за дорогу цiну наймати, а тепер ще й грошi править! Нема в мене твоїх грошей! Якi були, то всi пiшли на дорогу цiну оцiй дiвцi.

То було правда, що Стручиха поєдналася з новою наймичкою дорожче, нiж iз Левантиною, але ж вона не хотiла пам'ятати, що на всьому селi нiхто так дешево не жив, як у неї Левантина.

- Тiтко,озвалася дiвчина,- а бог же бачить!

- Що ти менi тим очi вибиваєш? Ич, яка язиката зробилася, як з паничами зазналася! Iди собi, йди вiдкiля прийшла!

Струк розсердився:

- Що ти справдi, стара, вередуєш? Коли дiвчина заробила, то вiддай! Ну, вiдверни там, що переплатила Гапцi, а то вiддай!

Стручиха почала знову верещати, але Струк сам вийняв три карбованцi й вiддав Левантинi. Тим i здобрiла дiвчина замiсто шiстьох.

"Пiду я з цього села! - думала Левантина, вертаючись до баби.- Пiду свiт за очi! Тiльки тут i є добрих людей, що мати хрещена та Зiнько, а то хоч би воно все й завалилося, опрiче церкви божої! Пiду, де знайду роботу, то там i стану".

Випрохала собi в волостi бiлета, заплативши за нього два карбованцi з своїх трьох, поклонилася в ноги матерi хрещенiй, за ласку й помiч дякуючи, та й пiшла.

Вийшла з села, стала, озирнулася. А на небi саме сонце сходило та й сипало золотим своїм промiнням i на хатки бiленькi, i на верби кучерявi, i на далекий темний гай, i на широке поле… I все, що спало або ще сонне було, нерозбуркане, набиралося сили, жвавостi i озивалося до могучого, без краю високого й без краю животворчого свiтила тисячма рухiв, голосiв, пахощiв, кольорiв… Мов земля здригнулася, i заблищали, й заплескали хвилi свiтового життя…

Тiльки в душi в Левантини нiщо не озвалося радiсним голосом, нiщо не прокинулося, опрiч iще бiльшого болю.

Поглянула на село.

- Не зазнала я в тобi щастя-долi, тiльки слiзоньками стежечки свої зросила. Нехай тi стежечки зелена рута покриє, а оця дорога до тебе терном заросте, щоб i нога моя сюди на ступала бiльше!

Пiшла не озираючись.

А тим часом, поки Левантина боролася з своїм лихом, у Диблях був розрух великий i заколот. Зроду-звiку не чути, щоб так коней крадено! Бувало, звiсно, що коли-не-коли i вкрадуть… та й то бувало на степу: хлопцi пасуть, не доглянуть, а воно й поведе. А тепер це лиха година та нещаслива настала! Де ж таки! Просто в двiр iдуть, беруть конi - замалим не з-перед очей - та й ведуть. I не можна й спинити, страшно: усяке згадує, що сталося з дiдом-стукачем: провалили голову, та й уже. Воно дiд не вмер, та добре ж,_ що незручно вдарено. А то й каюк дiдовi був би. I то з мiсяць у лiкарнi пролежав, та й тепер кволиться. А боронитися якось треба. Бо де ж таки! Тiльки чоловiк зiб'ється, стягнеться на ту конячку горюшну, а вже її й нема, й нема. Не можна бiдолашному в пера вбитися. Он уже в скiлькох забрано конi: у Сивашiв троє, у Хоменка двоє, у Грицька, у Оксена… Руйнують, та й годi, проклятi коноводи! Уже й засiдали на них, i стерегли - не пособляється. I не знати хто,- хоч би вiдав чоловiк, де шукати. А то як украли, то вже й пиши пропало.