Борис Грінченко - Серед темної ночi

Пiд'їхали до двору. Ярош скочив з коня, сам одчинив ворота i впустив товаришiв у двiр. Пiдiйшов до хати i почав стукати в вiкно:

- Одчини!

Мабуть, хазяїн пiзнав, чий голос, бо зараз вийшов, накинувши наопашку свиту.

- Ти, Яроше?

- Атож.

- А хто ж з тобою?

- Патрокл Степанович та ще хлопець… новачок.

- А що?

- Троє добрих,одказав Ярош.

- Звiдки?

- З Диблiв… од Сиваша Пилипа.

- Можно до завтрього?

- Нє, катай зараз. Твої хлопцi дома?

- Дома. А хiба що?

- Нещасливо случилось: довелось одбиваться.

- Погано,цмокнув Гапон.- Треба, коли так, по-спiшатись. Зайдемо в хату?

- Нє,-вiдказав Ярош,-не рука: нам лучче тепер дальше од вас буть.

Тим часом Хвигуровський з Романом завели конi у хлiв.

- А для какого дела? - питав Роман у Патрокла.

- А що ж ми самi їх будемо вести? Ми гайда додому. А тут товариство i одведе, i продасть, а ми грошики получимо. Зараз як чкурнуть, то до свiту верстов за шiстдесят будуть.

Пiдождали трохи Яроша, поки вiн нишком розмовляв iз Гапоном, i пiшли швидко назад. Незабаром вийшли на шлях до города.

- Чуєш, нашi конi поїхали,- тихо промовив Патрокл до Романа.

Роман прислухався i почув справдi тупiт кiнський унизу в яру.

- Молодцi, що не баряться,- сказав Ярош.

Усi змовкли, бо всiх обняла думка про стукача. Найбiльше ця думка турбувала Романа. Вiн сам на себе лихий був. Зважився на це дiло, i зараз же й видко, яке воно погане. А що, як Ярош убив чоловiка? Уже ж шукатимуть, а як найдуть… Не минеш каторги, Сибiру.

А втiм… не такий страшний чорт, як його малюють. Не кожного ж i ловлять. Може, ще так минеться.

Тiльки вже не треба товаришувати з Ярошем та з Патроклом. Хай їм бiс! Вiдбере свою частку з батькових коней та зараз же й пiде собi геть од них.

Шляхом проз їх проїхали якiсь селяни, торохтячи возами,- мабуть, у город на базар.

- От якби цi клапоухi стультуси знали, звiдки ми йдемо! - сказав Патрокл.- Ото б тодi було! Постраждали б ми за правду!

- Какую правду? - спитав Роман.

- А такую! Якби вони знали, звiдки ми йдемо, то знали б, що ми забрали коней, i це була б правда, i за цю правду вони б нам бебехи повiдбивали. От i страждання за правду!

Роман та Ярош зареготались. Усi троє почали весело базiкати. Роман зовсiм забув про свої страхи, мов нiчого й не сталося.

Уже зовсiм розвиднилось, як вони ввiходили в город. Щоб їх не помiчено вкупi, кожен пiшов сам собi iншою вулицею. Але Роман прийшов таки до Яроша, i вдвох iз їм спали довго - аж до пiвдня.

Уставши, Роман пiшов на точок,- не так щоб заробити, а бiльше, щоб не дуже бачено його в Яроша. Вiн почувався якось чудно. Оце й нiчого неначе, а тiльки все мов щось муляє його, i таке негарне якесь, нелюбе… I сам не знає що, аж поки згадає: це ж тая крадiжка… Так мов вона на йому висне. Не сказати, щоб йому було сором чи щоб вiн на грiх почувався, а тiльки погано, що мов довбню над собою чуєш: от-от виявиться… от-от щось погане, важке станеться…

Минув день, i вже про їх справу пiшла поголоска, i на базарi розказувано, що коноводи вбили чоловiка. Роман сказав про це Ярошевi.

- Пустяк! - одказав той.- Сьогоднi з тих країв був знакомий чоловiк. Стукач живий. Тiльки памороки забило, як ударив. Кажуть, як упав, то лежав довго, бо таки трохи й голову… Та вичухається!..

Романовi полегшало: хоч чоловiк живий. А все страшно. I вiн спитав Яроша:

- А що, сильно шукають?

- Пойди та спроси в тих, хто шукає. Ти вже й боїшся? Ого-го! Тепер пущай шукають! Першої ночi не пiймали, то вже чортового батька знайдуть,пропало навiки! Тепер уже конi тричi продано. Скоро й дєнєжки получим.

Пiсля цiєї розмови Романiв страх десь подiвся i вже нiщо йому не муляло. Стукач живий, їх не найдуть,- чого ж iще? Незабаром Ярош оддав йому двадцять карбованцiв. Продано коней рублiв за вiсiмдесят, бо конi були добрi, але частка з їх припадала Гапоновi, а Ярош одiбрав тiльки п'ятдесят п'ять рублiв. Цi грошi треба було подiлити на все товариство, та Ярош дав самому Романовi двадцять карбованцiв, щоб заохотити його до цього дiла.

- А що, брат,за одну нiч двадцять рублей заробив! Будеш розумний, то й не так зароблятимеш.

Роман i сам уже бачив, що це i добрий, i легенький заробiток. Так ловко багато грошей мати! Роман купив собi пальто, причепурився трохи. Ну, а тепер що?

Вiн спершу так думав, що як вiзьме грошi, то буде з чого жити,- тодi покине Яроша i знову служби шукатиме. Коли так думав, то так i зробити треба, хоча тепер уже вiн чогось трохи байдужий до цього став. Ну, а втiм, треба ж!..

Пiшов знову туди-сюди… походив, поникав… Нiде нiчого нема й тепер… Це дратувало Романа: всi його мрiї про те, щоб зробитися паном, вибившися з мужицтва, блiдли й зникали… Нi з чим не щастило! Оце його й дошкуляло.. А щоб не так було дошкуляння чути, брався Роман до чарки, i скоро брався, то незабаром було все добре…