Борис Грінченко - Серед темної ночi

Денис скрикнув дико, як поранений звiр, i кинувся на Романа. Але той, здоровий, одгодований, не знесилений на працi, в один мент збив його додолу пiд себе i придавив йому колiном груди.

Жiнки заголосили, дiти закричали i вчепились за матiр, батько кинувся вiдтягати Романа, але нiчого не мiг iзробити: розсатанiвши, той ухопив брата за горло, а Денис силкувався вiдiрвати його руку вiд своєї шиї.

В цю мить увiйшов у хату Зiнько. Побачивши лихо, кинувся вiн до Романа i штовхнув його з усiєї сили. З несподiванки той упав набiк, i Зiнько вiдтяг його далi.

- Романе! Що ти робиш? Чи тобi й бога не страшно? - скрикнув вiн.

Роман зiрвався на ноги i стояв усе ще зо стисненими кулаками, ладен зараз же знову кинутися на Дениса.

- Нехай не в язне!..- хрипко, крiзь зуби сказав вiн.

Денис, стогнучи, встав i сiв на лавi. Домаха припала до нього, голосячи. Роман плюнув i пiшов з хати.

Iшов вулицею i сердився сам на себе, що вернувся з города на село. Як йому там добре були на службi! Звiсно, вiн службу не по волi кинув, хоч i ховався з цим на селi. Вiн справдi служив "при палатi", хоч не швейцаром, дак сторожем. Якби швейцаром, то нiчого б i не було. А то надало йому раз полаятися з швейцаром таки (випивши був), а той i пожалiвся на його, ще й виказав, як вiн одного разу пiймав Романа, що той продавав казеннi дрова. Тодi йому Роман дав карбованця, дак вiн мовчав, а тепер виказав. Велика сторiн, як продав який оберемок дров! А сам швейцар хiба того не робив? Тiльки що ховатися добре вмiв! Звiсно, як прогнали Романа, то вже пiсля цього важко було в городi знайти службу, та все ж легше, нiж тут. А. тепер он як тут жити!

Роман побачив перед себе монополiю, зайшов туди i купив пляшку горiлки. Тодi пiшов до жидка. У лавцi горiлки не можна було пити, дак зараз бiля лавки жидок мав хатку i пускав туди людей,- так, нiби своїх гостей, а за те мав од кожної випитої пляшки плату. Навiть сам бiгав по горiлку. Роман прийшов туди i зустрiвся з писарем. Цей хоч уже й випив попереду, а зараз же пристав до Романа, як той почав його частувати. Добули закуски, випили пляшку, а тодi писар послав по другу. Роман жалiвся на батька й на братiв.

- Чудний ти, Романе Пилиповичу! - вiдказав йому писар.- Як отак тобi колотиться з їми, то нехай тебе батько вiддiлить, та й годi. Тодi як хотiтимеш, так i житимеш.

Романовi ця думка сподобалася. Боявся тiльки, що батько не послухається. Але писар упевняв його, що це дурниця, що мусить послухатись.

Роман повернувся додому вже пiзно ввечерi п'яний i з замiром зараз же вимагати, щоб батько його вiддiлив. Але, пiдiйшовши до хати, побачив, що там уже погашено свiтло. Поторгав за дверi,- засуненi. Вилаявся i пiшов спати в повiтку.

Другого дня вранцi ввiйшов у хату, як там була вся сiм'я. Нi на кого не глянувши, сiв на лавi i сидiв який час мовчки, торохтячи пальцями по столу. Всi мовчали, а батько, трохи дивуючись, поглядав на нього, думаючи, що, може, покаявся та прийшов помиритися з братом. Не казав нiчого - ждав, поки сам озветься.

- Знаєте що, тату? - почав Роман.- Как так нам жить, дак ви лучче оддiлiть мене. Оддайте мою часть, то я сам собi житиму, а ви самi собi.'

Це все вiн казав якось так, мовбито батько був винен за те все, що було вчора. Старий Сиваш помовчав, а тодi спитався:

- А що ж ти з своєю часткою робитимеш?

- То вже моє дiло,- шо схочу, то й сделаю,- одказав саме таким робом, як i попереду, Роман.

- Та ще ж вона поки не твоя, то ти вже менi скажи, щоб я знав, на що давати.

- Тату! - озвався Денис.

- Мовчи! - перепинив батько, боячись учорашнього.- Я й без тебе знаю, що робити. А коли не вдержиш язика, то з хати вийди!

- Може, хазяйнуватимеш, Романе, на своїй частцi? - питався знову батько.

- Не хочу я хазяйнувать, кумерцiю заведу,- вiдказав Роман.

- Кумерцiю?.. Яку ж то кумерцiю?

- Какую схочу, таку й заведу, а ви повиннi менi мою частку оддать.

- Повинен, кажеш? - спокiйно говорив батько.- А як не вiддам?

- То пойду в волость, то вас i присилують оддать.

- Ну, поки там присилують, а тепер я тобi ось що скажу: пiдожди ще трохи; навчися поважати батька й братiв та не кидатися з кулаками; навчися спершу знову робити, шанувати зароблене добро та не ходити в шинок до жида, то тодi я тобi й дам частку, як побачу, що з тебе хазяїн став. А поки цього не буде, то й з нашого добра нiчого тобi не буде.

По тiй мовi батько повернувся та й пiшов з хати.

Роман остався нi в сих нi в тих. Вiн тiльки сказав:

- Ну, я так не дозволю! Це грабiж! - Устав i пiшов мовби слiдом за батьком.

Трохи згодом батько вернувся:

- А що, вже пiшов?

- Пiшов! - одказав насмiшкувато Денис, радiючи, що так обiйшлося.