Джек Лондон - Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

— Він чув цю історію в церкві абощо. Пам’ятаєте зцілення прокажених у Євангелії від Луки? — сказав місіонер, задоволено всміхаючись.

— Скільки тут хворих, дитино?

В п’ять років я вже вмів рахувати до ста. Про себе я порахував людей.

— Десять. Усі вони махають руками і щось гукають іншим людям.

— А самі не підходять до них? — запитав місіонер.

Я похитав головою.

— Вони стоять на місці і кричать так, ніби їх спіткала якась біда.

— Ну, а далі,— допитувався місіонер, — що ти ще бачиш? Що робить той чоловік, котрий іде, як ти сказав, поперед гурту людей?

— Вони всі зупинились, і він щось каже хворим. І пастухи з козами зупинились поглянути, — всі дивляться на тих волоцюг.

— Ну, а ще що?

— Більше нічого. Хворі подалися туди, де будинки. Вони вже не кричать і не скидаються на хворих. А я й далі сиджу на коні і дивлюсь…

Троє моїх слухачів зареготали.

— І я великий! — крикнув я сердито. — І маю довгого меча!

— Десятьох прокажених зцілив Христос поблизу Єрихона дорогою до Єрусалима, — пояснив місіонер моїм батькам. — Хлопчина, мабуть, ходив дивитись на магічний ліхтар і бачив діапозитиви.

Але ні батько, ні мати не могли пригадати, щоб я коли-небудь бачив магічний ліхтар.

— Покажіть йому ще щось, — запропонував батько.

— Тут усе не так, — зітхнув я, розглядаючи фотографію, яку мені простяг місіонер. — Усе змінилося, крім оцієї гори та інших горбів. Ось тут мала б бути дорога, а там вище — садки, дерева й хати за високими мурами. А тут, з другого боку, ущелини в скелях, де звичайно ховали небіжчиків. Ви бачите це місце? Тут вони кидали на людей каміння і вбивали їх на смерть. Я сам цього не бачив. Мені про це лиш розповідали.

— А гора? — запитав місіонер, показуючи на середину фотографії.— Як вона зветься?

Я похитав головою.

— Ніяк не зветься. Там убивали людей. Я бачив не раз.

— З цим, що він каже, тепер згодні більшість авторитетів, — задоволено пояснив місіонер. — Це гора Голгофа [7] Голгофа — місце страти злочинців у давньому Єрусалимі; тут нібито розіп’ято Ісуса Христа. . Череповище. А може, її названо так тому, що вона скидається на череп. Гляньте, вона таки схожа на череп. Тут розп’яли… — Він замовк і звернувся до мене: — Кого тут розп’яли, юний мудрагелю? Скажи нам, що ти ще бачиш?

І я справді бачив. Батько потім оповідав, що очі мені аж рогом лізли. Але я затявся й уперто хитав головою.

— Я не скажу, бо ви смієтеся з мене. Я бачив, як там гинула сила-силенна людей. Вони прибивали їх цвяхами і гаяли на це багато часу. Я бачив… Але не скажу. Я не брешу. Спитайте тата й маму, чи я коли брехав! Вони б з мене шкуру здерли. Самі спитайте.

І я вже не сказав ні слова, хоч як місіонер заохочував мене фотографіями. Від спогадів-картин мені наморочилась голова. Слова тиснулись на язик, але я вперто мовчав.

— З нього має вийти великий знавець Біблії,— сказав місіонер моїм батькам після того, як я поцілував їх на добраніч і пішов спати. — Або з такою уявою він стане знаменитим письменником.

Ось доказ, що пророцтва не збуваються. Я сиджу тут, у відділенні для вбивць, і пишу ці рядки в останні свої дні — себто, в останні дні Дерела Стендінга, бо його скоро виведуть звідси, почеплять мотуз на шию і спробують кинути у вічну темряву. І я всміхаюся сам до себе: я не став ні знавцем Біблії, ні письменником. Навпаки, поки мене не поховали в темниці на півдесятка років, я був зовсім не тим, що мені пророкував місіонер. Я був знавець сільського господарства, професор агрономії, майстер знижувати непродуктивні витрати сили, майстер поліпшувати рільництво, лабораторний учений, що обов’язково вимагає точності і перевірених під мікроскопом фактів.

І ось тепер, цього теплого надвечір’я, я сиджу у відділенні для вбивць і, переставши писати свої спогади, «прислухаюсь, як у сонному повітрі дзижчать мухи, й півголосом розмовляють мої сусіди — Джосіфес Джексоп, негр-убивця, праворуч, та італієць Бамбеччо, теж убивця, в камері ліворуч. Крізь грати вони кажуть один однойу, що свіжі рани добре змащувати пережованим тютюном.

Я тримаю у випростаній руці авторучку і, згадавши, що колись інші мої руки тримали отак гусяче перо або грифель, думаю, чи той місіонер у дитинстві також бачив притлумлений відблиск сяйва й спізнав миттєве щастя міжзоряних блукань?

Та вернуся до свого самотинного ув’язненця. Коли я вже вмів перестукуватися з товаришами, а все ж лишалося ще багато безмежно нудного часу і не було чим його заповнити, я досить успішно навчився самогіпнозом присипляти свою свідомість і будити підсвідомість. Але вона не підлягала ніяким законам, ніякій дисципліні, а нестямно блукала в якомусь кошмарі, де не було зв’язку між подіями, часом і особою.