Джек Лондон - Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 10

Йолопи! Вони думають, що за допомогою тієї споруди з мотуза й помосту зможуть відібрати в мене безсмертя!

О ні, я житиму ще безмежно довго на нашій прекрасній планеті. Я ходитиму в живій плоті, буду принцем і селянином, ученим і дурнем; сидітиму на троні й стогнатиму під п’ятою гнобителів!

Спочатку я почував себе дуже самотнім у своїй камері. І час спливав дуже повільно. Він визначався зміною наглядачів та чергуванням дня й ночі. Удень було лише трохи ясніше, але й де виявилося краще за глуху темну ніч. Удень у камері залягав липкий сутінок — як відблиск ясного зовнішнього світу.

Ні разу не було так видно, щоб можна читати; та й читати було нічого. Лишалося тільки лежати й думати, думати без кінця. Мене засудили на довічне ув’язнення, звісно, коли я не зроблю чуда, не створю з нічого тридцяти п’яти фунтів динаміту, то до кінця своїх днів сидітиму в цій глухій темряві.

Постіль моя складалася з тоненького, напівзотлілого сінника, покладеного просто на підлогу, та з тоненького брудного укривала. Не було ні стола, ні стільця, — нічогісінько, крім цього сінника й тоненького старого укривала. Я ціле життя працював головою і не звик довго спати. Але на самоті людипу втомлюють власні думки, і врятуватись від самого себе можна тільки сном. Роками я спав пересічно п’ять годин на добу. Тепер довелося культивувати сон. Я зробив з цього цілу науку. Спершу я навчився спати десять годин, потім дванадцять і врешті дійшов до того, що з двадцяти чотирьох годин просипав чотирнадцять або й п’ятнадцять. Більше вже не міг, і решту часу доводилось лежати і думати. Для людини, що звикла до розумової праці,- це простий шлях до божевілля.

Я шукав усіляких способів, щоб якось згаяти той час, коли вже не міг спати. Я брав великі числа й підносив їх до другого й третього ступеня або, зосередивши всю свою увагу й волю, розв’язував найдивовижніші геометричні прогресії. Я взявся був навіть вираховувати квадратуру круга, але коли мені здалося, що неможливе може стати можливим, я злякався, щоб не збожеволіти, й покинув, і це, повірте мені, було чималою жертвою, бо розумові вправи такого роду дуже добре допомагали збавляти час.

Заплющивши очі и напруживши увагу, я бачив перед собою шахівницю і грав на ній довгі партії, але коли дійшов досконалості в цій уявлюваній грі напам’ять, втратив до неї всяку цікавість. Це була тільки вправа, та й не могла бути нічим іншим, бо ж обидві партії грала одна особа. Не раз я силкувався роздвоїтись, але дарма, і кожний стратегічний хід, хоч який він був хитрий і обгрунтований, відразу ставав відомий супротивникові.

А час спливав дуже помалу й дуже нудно. Інколи я бавився з мухами, звичайнісінькими хатніми мухами, що проникалн в мою камеру так само, як і сіре тьмяне світло.

Виявилось, що вони розуміються на грі. Лежачи долі, я проводив на стіні уявну лінію десь футів з три над підлогою. Коли мухи сідали вище за неї, я не зачіпав їх, а коли нижче, я пробував спіймати, але обережно, щоб не заподіяти їм шкоди. Через деякий час вони вивчили не згірш за мене, де була ця уявна лінія. Коли їм хотілося гратись, вони сідали нижче від лінії, і бувало, котрась, захопившись, гралася зі мною мало не цілу годину; однак відпочити вона завжди сідала на безпечному місці.

З кільканадцяти мух, які жили у мене в камері, тільки одна не захоплювалась грою й уперто від неї відмовлялася. Зрозумівши, що її покарають, коли вона сяде нижче від лінії, вона старанно уникала небезпечної території. Ця муха була понуре й сердите створіння. В’язні сказали б, що вона лихим духом дихає на ввесь світ. Вона і з мухами ніколи не гралась. Я довго стежив за нею; виявилося, що вона була здорова, міцна і несхильність до гри залежала тільки від її вдачі, а не від фізичних вад.

Повірте мені, я знав усіх своїх мух. Мене вражало, що вони були такі неоднакові. Кожна мала визначену індивідуальність і відрізнялась від інших не тільки величиною, відтінком забарвлення, силою, але й своєю манерою літати, гратися, своєю хижістю, тим, як вона кидалась, крутилась, верталася назад, підлітала до стіни і торкалася небезпечного місця або тільки вдавала, що торкається, а сама сиділа там, де вже небезпеки не було. Вони різнилися також своїм темпераментом і розумом.

Серед них були нервові й були флегматичні. Одна маленька, менша від інших, часом просто казилася, налітаючи на мене й на своїх товаришок. Чи бачили ви коли, як теля чи лоша вибрикує задніми ногами й женеться через луг просто з надміру життєвих сил? Була така й серед моїх мух. Вона і гралася краще від інших: деколи прожогом, немов шалена, підлітала й сідала на заказане місце разів три-чотири вряд, і коли їй щастило уникнути моєї скрадливої, швидкої руки, вона страшенно раділа й починала збуджено кружляти то в один, то в другий бік, і все в мене над головою, ніби вихваляючись своєю перемогою.