Григорiй Квiтка-Основ - Маруся

Ото й прийшла до неї Олена Кубракiвна, перетанцювавши, та й сiла бiля неї вiддихати.

- Чого ти, Марусю, так сидиш? Чи плачеш, чи що?

- Нi, не плачу, - каже Маруся; i говорити б то, i замiшалась, що й не знає, що й казати. - Отсе їм, - каже, - моченi кислицi та було подавилась. А ти чого так засапалась?

- Та перетанцювалась собi на лихо, - каже Олена. - Як попав мене он той боярин, так усе крутив, крутив, поворочував мене, поворочував, а тут ще, на лихо, музика не перестає; так не тiльки що ноги, та й руки болять, i голова крутиться. Та вже ж i танцюра! У нас такого i на усiй слободi нема. Я казала своїм хлопцям, щоб приводили його до нас на вулицю.

От Маруся трошки й зрадувалась, що, може, Олена зна того парубка, що їй так у душу запав, бо й вона на свiй пай думала, що вже краще її парубка i на свiтi нема i що се його вона так вихваля. От i давай про нього випитувать:

- А який же боярин, чи не старший?

- I вже старший, - забормотала Олена, - сидить собi, як понура, нi на кого не дивиться, i дiвчат нiкотрої не заньме. Нехай лишень сядуть за стiл вже не я буду, щоб не приспiвала йому:

Старший боярин - як болван:

Витрiщив очi, як баран.

Обручами голова збита,

Мочулою свитка зшита,

Личком пiдперезався,

У бояри прибрався.

От як йому приспiваю. Нехай зна i наших дiвчат. Вiн, може, дума, що селяни не вмiють танцювати? Ну-ну! Ще його батька навчать.

- А може, вiн i не вмiє? - спитала Маруся, а сама закривалась рукою, щоб не бачила Олена, як вона вiд сього соромиться.

- Хто? Василь не вмiє? - аж скрикнула Олена.

- Та я й не знаю, чи вiн Василь, чи вiн хто; i чи вiн вмiє танцювати, чи не вмiє, я не знаю; та й його зовсiм не знаю.

Сказавши сеє, Маруся i схаменулась, щоб не замовчала Олена про нього розказувати; бо їй крiпко хотiлось знати, хто вiн i вiдкiля; i тiльки що хотiла випитувати, аж тут Олену розносило з своїм боярином: давай вп'ять жалiться, як вiн їй руки повикручував, як її вморив, се i те; i довго усе про нього говорила.

Довго слухала Маруся i не знала, як Олену i спинити, бо та радесенька була хоч до вечора товкти про свого боярина. Далi, буцiмто не второпала, про кого вона розказує, та й каже:

- Приспiвай же йому вже, та добре.

- Та се не йому! Хiба ти не чуєш? - крикнула до неї Олена. - Се я Василевi хочу приспiвати.

- Та що там за Василь тобi дався? - каже Маруся. (А се вже у дiвчат така натура, що котра якого парубка полюбить, то нарошне стане корити, щоб другi його похваляли.) - От, не видала твого Василя, - каже, - i вiдкiля вiн тут узявся? I з якої слободи забрiв сюди?

- Але! Мабуть, чи не з слободи! Вiн з города, вiн свитник, коли чула. Та що вже за завзятий! Вже де появиться, то усi дiвчата коло нього. I танцювати, i жартувати, не узяв його бiс. Та й красивий же! Бач, як вихиляється, за тин держачись! Спина так i гнеться, неначе молодий ясенок, а з виду як намальований: очi йому як зiрочки, а патли так i мотаються: бач по-купечеському…

- Мабуть, ти його любиш, так тим i хвалиш, - ледве промовила Маруся, ховаючи очi у рукав, а сама як на вогнi горiла вiд Олениних розказiв.

- Потурай, що люблю! Пожалуй би, любила, так вiн на таких i не подивиться. Кажуть, що його хазяїн та хоче його у прийми узяти, а дочка красива, та й красива i дуже багата. Вiн i сам ма копiйчину: адже ти бачила, що й за шапку та викинув аж гривеника; отак i усюди вiн робить. Вже якби не було…

Тут пiдбiг Денис та й потяг Олену до танцю за рукав.

Вже вона його i лаяла, i кулаччям у спину товкмачила, так нiчого i не зробила: потяг та й потяг. А їй пильно хотiлось з Марусею посидiти та про парубкiв наговоритися.

Зосталася Маруся сама. Узяли її думки та гадки; а як згадала, що Олена казала, що його хазяїн та бере його у прийми i що вiддає дочку i красиву, i багату, та й зажурилась! Схилила головоньку на бiлую ручку, а слiзоньки з очиць так i капотять! От обтерла їх хусточкою, закрилася рученькою та й дума: "Ох, лихо менi тяжке! Лучче б я його не бачила!.. Як-то менi його забувати? Тим-то городянськi дiвчата… у них i парубки свої, не такi, як у нас, що нi на що дивитись… Пiду швидше додому (а сама нi з мiсця), стану поратись, робити, то, може, й забуду! Так-то й забуду! Ох, доленько моя лихая!.. Тепер сих горiшкiв нiде не подiваю, так при собi й носитиму, бiльш нi на що, тiльки на пам'ять. Хоч би на смiх вони менi сказали…" Та, сеє думавши, потрясла у жменi горiшки та голосно й промовила: - Чи вiн мене любить? Чiт чи лишка?

- Чiт! i любить тебе вiд щирого серце! - обiзвавсь Василь, що вже давно стояв бiля неї i дививсь на її смуту та не знав, як зайняти.

- Ох, менi лишенько! - скрикнула Маруся i стрепенулась, як тая рибонька, ускочивши ув ятiр. - Хто такий? Про кого ви говорите? - пита й сама не зна, для чого i об чiм.