Борис Гринченко - Батько та дочка

Від землянки, де Маруся жила, до нової шахти було не дуже далеко, і дівчата швидко туди добігли.

Що ближче вони підбігали до неї, то більше людей їм стрівалося, що туди ж бігли, а коло самої шахти зібралася вже чимала юрма, — тут був управитель над шахтами, штегер, шахтарі, що не пішли сьогодні на роботу, кілька жінок з дітьми. Деякі жінки плакали, навіть тужили.

Держачися за руки, полізли дівчата поміж народ і з бідою дотовпились аж на середину між люди. Там вони побачили, — якийсь чоловік сидить на каменюці, на вугільний вагончик злігши. Маруся відразу його пізнала: то був Семен, шахтар, що робив у одній шахті з її батьком. Він був тепер увесь мокрий, і видко було, що з їм сталося щось: чи хворий він, чи в шахті прибито. Біля його стояв управитель, високий чорнявий чоловік, і наказував штегерові:

— Підніміть двадцять чоловік з шахт! Обидва смоки сюди з локомобільчиком швидше!

Штегер побіг. Управитель повернувся до Семена.

— Ну, та як же воно було?

— Так! — відмовив Семен, сидячи й кривлячись часом, певне з болю. — Ми били вугіль удвох з Іваном. Коли це як зашумить! Ми зирк, — а вода так і суне! Кинулись бігти, — так хіба ж його втечеш? Як ухопило нас, як понесло!.. Зараз я Івана й загубив, — утоп, мабуть, бідолаха. А я вже силкуюся тільки, щоб далі від стін та від стовпів бути. А воно мене як закруте та об стовп головою — лусь! Почорніло мені в очах, — от, думаю, край! Аж воно, хвала богові, й нічого — мабуть, не дуже вдарило. Потім ще не раз било, та не головою. Якби була сторчова шахта, — пропав би! Ну, а з похідної винесло водою на білий світ.

— А правда, — казав якийсь шахтар, — у сторчовій край! А з похідної може й винести. Щастя твоє!

— Та звідки ж та вода взялася? — допитувався другий шахтар. Хтось одмовив:

— Та з старої шахти. Уже, мабуть, з рік, як вона повна води — залило ж. Вони, мабуть, підійшли під неї або до неї та й пробилися туди, — от воно й залило.

— А ти хіба знаєш?

— Авжеж знаю, бо в старій шахті було повно води, а тепер у глиб вода пішла.

— Лихо та й годі!

— А скільки людей у шахті? — спитавсь управитель у десятника.

— Та, хвала богові, не багато: було десятеро, одного винесло, а дев'ятеро там, — відмовив той.

Маруся протовпилася аж до шахти. Це була не сторчова шахта, не така, як колодязь, а була це похідна шахта, така, що як печера йшла у землю вглиб, і шахтарів не спускано в неї, як у сторчову, а вони просто ходили туди… Тепер вона була вщерть повна нечистої, якоїсь рудої води. Вода дійшла вже доти, поки їй треба було, і стояла тихо. Шахта здавалася зовсім мертвою. І справді, — вона була могильною ямою тим нещасливим, що в їй робили. І її, Марусин, батько в цій ямі.

Маруcя, знесилена, сіла на вугільний вагончик, що там стояв: Галька сіпала її за руку, казала, що треба відійти від шахти, але Маруся мов не чула її, сиділа непорушне, втупивши очі в ту яму з каламутною водою, що поглинула її батька. Галька підождала трохи, а далі, бачивши, що Маруся не хоче йти з нею, відійшла.

Тим часом людей побільшало. Поприбігали шахтарі з другої шахти. Привезено смоки, локомобіль маненький, і почали їх становити.

— А ця чого тут? — здивувався штегер, Марусю вздрівши. — Геть звідціля, тут машина стане!

Маруся не ворухнулась; він узяв її за руку.

— Чуєш, іди звідціля!

Він хотів стягти її з вагончика.

— Не займайте мене! — скрикнула вона. — Там татко!

Штегер несамохіть пустив її руку.

— Що там таке? — спитав управитель, підходячи.

— Та ось, — показав штегер, — дівчина. Батько її там.

— Одведіть її звідціля! — звелів управитель.

Штегер знов узявся до неї.

— Я не хочу! Я не піду! — і пручалась, і благала Маруся. — Дайте мені тут сидіти: я нічого не робитиму, я тільки ждатиму!

Почувши спірку, жінки протовпились наперед.

— Ой, господи, чия ж то? — почулося поміж їми.

— Максимова.

— От сердешна сирота! То матері не було, а тепер і батька нема.

— Одведіть геть жінок та дітей! — знову звелів управитель.

Жінок відштовхнули назад. Але з Марусею справа була важча. Вона пручалась, кричала й не хотіла йти.

— Що я вам роблю? Я буду тут, я тільки дивитимусь, тільки ждатиму. Там татко!.. Ой, там же ж татко!

Управителеві жалко стало Марусі. Він підійшов до неї.

— Дівчино, йди звідціля, — тут становитимуть машини. Машини витягатимуть воду з шахти. Хіба ти не хочеш, щоб твого батька вирятовано з шахти?

Почувши це, Маруся відразу встала й одійшла набік. Вона сіла на ту каменюку, де попереду сидів Се'мен, той, що вода його з шахти викинула (бо його вже кудись поведено). Звідси видко було все, що коло шахти робилося.