Олекса Стороженко - Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа

Лави і над ними стіни були вкриті коцом, стіл засланий тонкою скатертю, а в другім кутку стояла постеля – наготові для проїжджих панів. З хати повів мене старий в кімнату, де була у його опочивальня. Тут понад ліжком на стіні висіли шаблі, ятагани, кинджали, рушниці, гвинтівки і набористе сідло, оковане сріблом, з вицвяхованою бляшками уздечкою.

– Тутечки найбільш зброя мого хрещеного батька, – сказав Корж, – це його й сідло, а моєї небагацько. Покійник був дуже великий охотник до броні.

Повернувшись в хату і оглядуючи, що в неї було, я; примітива біля кіоту висіла в рамці якась грамота. Підійшовши, я прочитав: це був патент на чин прем’єр-майорові Качалову.

– Хто це такий Качалов? – спитав я.

– Це ж мій хрещений батько Качалка, – одказав Корж, засміявшись. – Так, бачиш, перехрестили його москалі. Старий, було шуткуючи, звав сам себе: «Примір маляр Відієрв» [2] Українці мають звичай москалів звати відієрв, од того що прізвища (фамилії) у них найбільш кінчаються на «в» (приміт. авт.). . Це вже в його трете прізвище, не знаю, було перше, а в коші прозвали його Качалкою.

– За що ж прозвали його Качалкою?

– Бачиш, пом’ялись у хрещеного батька жупани, так він, щоб розгладжувать їх, і зробив качалку, а козаки і підгледіли та й самого прозвали Качалкою. Наші запорожці були народ веселий, сказано – вольний: любили і жарти, і сміхи; ледве, було, підстережуть що-небудь особливе в чоловіку або що-небудь таке зробить не до шпети, то зараз йому і прізвище приложать. Спалить курінь, от він вже і палій; не проворний – черепаха; малого на сміх прозвуть – махина, а здоровенного – малюта. І мене прозвали Коржем от з чого: раз повертався з товаришами з Нових Кодаків у кіш; проїжджаючи біля могили Чортомлик, недалечко од коша, де теперечки Покрівська слобода, схотілось нам з неї глянуть на кіш. От ми й зійшли по протоптаній стежці на самий верх, а могила була дуже висока і крута. Наглядівшись, стали сходить по стежці, а я змолоду був дуже швидкий – і метнувся навпростець; як посковзнувсь, – трава, бач, присхла, так слизька, – та так як прослався, зверху аж до самого низу скотився боком, мов той корж: от мене товариші і прозвали Коржем, Приїхавши, розказали козакам і хрещеному батькові, так він і каже: «Та нехай буде і Корж; що ти будеш, сину, робить, коли тут така поведенція; терпи, хлопче – будеш козаком, а з козака зробишся і отаманом: з посміху люди бувають!»

– Де віку доживав твій хрещений батько, як зруйнували кіш?

– У сім же зимовику, тут він і вмер. Вже старим сюди приїхав, більш як шістдесят літ був січовиком; літ вже йому вісімдесят було, коли не більш, а сяде, було, на коня, то земля під ним горить. Жив він сто і один рік, і після смерті ніхто не згадав його недобрим словом; добрий був чоловік, нехай над ним пером земля лежить!

Він мене і на розум наводив, і оженив, і худобою наділив…

– Де його поховали?

– В Нових Кодаках на цвинтарі.

– Звідкіля він був родом?

– Бог його зна; ніколи нікому не казав, та й не любив, щоб про те розпитували. Так, було, чуємо, деколи розказував про Почаїв, Камінець, Київ; мабуть, і сам був з того краю. А прийшов він в кіш після шведської невзгоди, був в Алешках і вештався по Туреччині, бо тоді протурили запорожців ік кам’яному базару [3] Так прозивалась Кам’янка, бо в сім поселку запорожці торгували з татарами і ногайцями (приміт. авт.). .

Отак розмовляли, поки не прийшла Зінька, а з нею і її мати, і не принесли нам вечерять. Старий тільки вгледів Зіньку, зараз і почав її корить тим москалем, так що бідна дівчинка од тих смішок аж заплакала.

– Годі вже, діду, – озвався я, – не займай її, вона ж закинула той перстеньок!

– Так сердиться ж, матері її ковінька! – одказав Корж. – У нас в Січі такий був звичай: дратують чоловіка, поки сам з себе не стане кепкувать, от тоді вже і розумний. Це вже така у нас, запорожців, натура, не кепкувать з чоловіка, а тільки дратувать його. Було, як іде січовик через слободу, то вже здалека його чутно. Штурха палицею попід тином, а собаки на його, як на вовка, і брешуть, і скиглять; углядів – хлоп’я що-небудь їсть, от він у його і одійме, то воно і заголосить; стрінеться з чоловіком, коли добре убраний, у новому, то шпурля в його або тванюкою, або сміттям, та й заведуться. Не займе тільки молодиці або дівчини. Доставалось і мені, грішному, і мене доволі дратували, поки не вимуштрували, був і на послушанії в коші і при курені, і в сьому курені, і в сьому зимовику.