Річард Бах - Чайка Джонатан Лівінгстон

— Спробуємо ще раз, — казав Салліван знову й знову. — Спробуємо ще раз. — І нарешті: — Добре.

І тоді вони почали вивчати зовнішні петлі.

Якось увечері чайки, вільні від нічного польоту, стояли всі разом на піску і думали. Джонатан, набравшись духу, підійшов до Старійшини — який, подейкували, скоро мав покинути цей світ.

— Чіанге... — мовив він трохи схвильовано.

Старійшина лагідно позирнув на нього:

— Так, сину мій?

Замість того щоб з роками підупадати на силі, Старійшина лише зміцнів; він літав швидше, ніж будь-яка чайка у Зграї, і досконало володів такими прийомами, що їх інші тільки починали вивчати.

— Чіанге, цей світ — зовсім не небеса, так?

При світлі місяця було видно, що Старійшина всміхнувся.

— Ти знову вчишся, Джонатане.

— Ну, то що ж буде далі? Куди ми йдемо? Невже взагалі немає такого місця — небеса?

— Ні, Джонатане, такого місця немає. Небеса — не місце і не час. Небеса — це досконалість. — Він хвилю помовчав: — Ти дуже швидко літаєш, правда?

— Я... я люблю швидкість, — відповів Джонатан, приголомшений, але гордий, що Старійшина його помітив.

— Ти зможеш торкнутися небес, Джонатане, в ту мить, коли пізнаєш досконалу швидкість. Це не значить, що ти пролетиш тисячу миль за годину, чи мільйон, чи мусиш летіти зі швидкістю світла. Адже будь-яка цифра — це межа, а досконалість не має меж. Досконала швидкість, сину мій, — це значить, що ти опинився там.

І Чіанг без жодного попередження зник — та вмить з’явився край води, за п’ятдесят футів від місця, де вони стояли. Потім він зник знову і за тисячну долю секунди торкнувся плеча Джонатана.

— Це така забавка, — мовив він.

Джонатан був у захваті. Він навіть забув, що хотів дізнатися про небеса.

— Як ви це робите? Що ви відчуваєте? А далеко ви можете так перелетіти?

— Перелетіти можна куди завгодно і за будь-який час, коли захочеш, — сказав Старійшина. — Я побував скрізь і всюди, куди міг полинути думкою.

Він дивився в далечінь, за обрій.

— Дивна річ. Ті чайки, що нехтують досконалістю заради мандрів, не летять нікуди, бо їм непідвладна швидкість. А ті, хто відмовляється від мандрів заради досконалості, в одну мить дістаються куди захочуть. Запам’ятай, Джонатане, небеса — це не час і не місце, бо місце і час не мають значення. Небеса — це...

— А ви можете навчити мене так літати? — Джонатан тремтів, уявляючи собі ще одну перемогу над невідомим.

— Звичайно, якщо ти хочеш навчитися.

— Я хочу. Коли ми зможемо почати?

— Можна й зараз, якщо бажаєш.

— Я хочу навчитися так літати, — мовив Джонатан, і дивний вогник засвітився в його очах. — Кажіть, що я маю робити.

І Чіанг заговорив поволі, пильно дивлячись на свого учня:

— Аби літати зі швидкістю думки, тобто літати куди завгодно, — говорив він, — ти насамперед мусиш збагнути, що вже прилетів...

За словами Чіанга, уся хитрість була в тому, щоб Джонатан перестав бачити себе ув’язненим у тілесній оболонці, яка має розмах крил сорок два дюйми і знає певні льотні прийоми. Весь сенс у тому, щоб усвідомити: його справжня сутність, як ненаписане число, перебуває водночас у будь-якій точці простору та часу.

Джонатан тренувався з шаленим завзяттям, тренувався день у день, з ранку до пізньої ночі. Та попри всі свої старання він не зрушив з місця ані на пір’їнку.

— Забудь про віру! — повторював йому Чіанг. — Тобі не потрібна була віра, щоб літати, ти мав лише зрозуміти, що таке політ. І це те ж саме. Спробуй іще раз...

І настав день, коли Джонатан, стоячи на березі з заплющеними очима і намагаючись зосередитися, раптом осягнув усе, про що говорив Чіанг. «Це правда! Я можу досягти досконалості, для мене немає межі!» Його охопила радість.

— Добре! — сказав Чіанг переможним тоном.

Джонатан розплющив очі. Він стояв разом із учителем на дивному морському березі — дерева схилялися до води, у небі повільно оберталися двоє жовтих сонць.

— Суть ти вхопив правильно, — сказав Чіанг, — тепер іще трохи попрацюєш над управлінням...

Джонатан був приголомшений.

— Де ми?

Проте Старійшину анітрохи не вразив дивний краєвид довкола. Він недбало відповів:

— Як бачиш, ми на планеті з зеленим небом і подвійною зіркою замість сонця.

Джонатан не зміг стримати радісного вигуку — вперше відтоді, як покинув Землю.

— ВДАЛОСЯ!

— Ну звісно ж, вдалося, Джоне, — мовив Чіанг. — Воно так завжди буває, коли знаєш, що робиш. А тепер щодо управління...

Коли вони повернулися, було вже темно. Чайки дивилися на Джонатана, і в глибині їхніх золотистих очей ховався шанобливий острах — адже всі бачили, що він стояв, наче прикипівши до місця, і раптом зник в одну мить.