Борис Грінченко - Сонячний промінь

- Моя мати говорила по-вкраїнському добре - од неї я й навчився.

- Тим-то в тебе вона така й гарна, а не роблена, як у Семена,- говорить сміючись Катерина, що дуже любить веселого та щирого Семена і тільки не може погодитися з його справді іноді чудною вкраїнською мовою.

- Він, бідний, не чув її в сім'ї,- говорить Марко.- Тяжке лихо, що наша інтелігенція вироста змалку такими чужинцями на своїй землі, що й мови не зна своєї.

- Еге, на собі чую, як це погано,- каже Катерина.- Але стривай: прийде інший час, підросте література, вб'ється в силу, тоді запанує рідне слово поміж інтелігенцією.

- Шкода тільки, що ще довго се становище не відмінитъся: так незмірно мало робітників на нашій ниві! - каже Марко.

- Це правда! Але є й щирі робітники. Є такі робітники, що за їх щирість я поцілувала б їх! - говорить Катерина і справді цілує його, а тоді, сховавши голову у його на грудях, шепоче:

- Любий мій! Все віддала б я на світі, аби тільки ти був щасливий і міг з ясною душею віддавати своє життя на працю рідному краєві.

- Ти кажеш,- одмовля Марко,- тільки про моє щастя і забуваеш про своє.

- Та чи можна ж бути щасливішою, ніж я тепер? - говорить Катерина.- Я й уві сні ніколи не марила про таке щастя!..

* * *

Святами або здебільшого по неділях приходять гості - Семен, Шкляренко, Бійчевський, ще дехто. Які гарні, щирі вечори!..

Згадується один.

Гостей тільки троє: Семен, Шкляревський та Бійчевський. Семен завсігди був у цій господі своєю людиною, та й ті два за малим не зробились своїми. Щоб гурт був повний - не стає ще Марусі: вона й досі в своїй школі, але швидко, як одбуде екзамен, має приїхати. Читають нову вкраїнську книжку. Читання робить сумне враження: книжка така, що ні хисту, ні мови. Ледве-ледве дотягли до краю.

- А хай їй цур! Бодай би такого й довіку не читати! - скрикує Семен.

- І друкують же люде таку погань! - додають інші.

- Чим після такого добра закусить? - питається Семен.

- А ось закусимо трошки музикою! - каже Катерина та йде до роялю.

- Оце добре! - скрикує Бійчевський, що страшенно любить музику і може слухати її не втомляючись кілька годин. - Тільки заграйте чого вкраїнського, бо сьогодні чогось не хочеться іншого.

Через кілька хвилин урочисті згуки «Гетьмани, гетьмани...» [37] «Гетьмани, гетьмани...» - музичний твір (солоспів) М. Лисенка на слова Т. Шевченка з поеми «Гайдамаки» (розділ «Свято в Чигирині»). ллються в хаті. Всі затихають, слухаючи. Всі чують, як ті згуки проходять у душу, забирають її всю, напувають її одним почуванням - любов'ю до рідного краю і невимовним жалем над його долею. То муза поезії махнула на всіх своїм крилом і піднесла всім душу вгору. Марко дивиться на Катерину, на її рівний як виточений профіль, на її променисті очі, і йому здається, що це вона - та муза.

- Се моя муза? Се моя муза, що надихає мені в душу все добре, що своєю поезією кличе мене до високої мети,- дума він.- Відкіля і за що мені се щастя - мати дружиною її, мою музу?

А Катерина все грає. Переграла «Гетьмани...» і почала грати народні вкраїнські пісні, стиха підспівуючи їх голосом. Вона іноді підводе очі від роялю, і тоді вони стріваються а Марковими очима. Але се на мить - і вона знов грає ще щиріше, ще краще. Останній акорд і все тихо... В сі дожидають, всім не хочеться кінчати.

- Ще, ще! - шепоче Марко тихо, боячись голосним словом розмаяти чари, що повили всіх.

Катерина мовчки грає ще.

Що се? Марко не чув його ніколи, але воно займа йому душу зглибока. Сумні, сумні згуки. В їх таке горе, безнадійне, безпросвітне. Зникає щастя, зникає надія!.. Отже, ні! Щось інше чується в високих акордах. Чуючи їх, забуваєш те горе, що оце тільки зараз почував, забуваєш і починаєш почувати втіху. Утіха виросла на грунті того горя, але вона дужча, але вона вища від його. Хочеться плакати, й благословляти, і віддати себе на жертву. Останній високий акорд і все стихло...

Ніхто не промовив спершу й слова. Всі нерухомі. Нарешті Катерина тихо зачиня рояль і встає.

- Що це ти грала? - питається Марко в неї.

- Так собі, власну фантазію! - відмовля вона, сяючи очима.

- Одначе я й не знав, що ви кампозиторка! - скрикує Бійцевський.- Чудова річ!

Усі хвалять, але Катерині мов не подобається те хваління. Вона починає говорити про інше. Другого дня Марко вертається з роботи. Він увіходить у передпокій і чує, як Катерина грає, і знову ті ж згуки, що вчора так його вразили. Зупиняється і не йде в хату, боячися перепинити грання, бажаючи його дослухати. Ще кілька акордів, і Катерина почина співати. Маркові виразно чути слова: