Степан Васильченко - Авіаційний гурток

- А отой білоголовий,- кивнула на Петра жінка.

- Е, тітко, цього не руште, цей у нас перший майстер.

- Ну, а я вже думала так,- в жарт не в жарт почала вже весело молодиця,- тільки застану, що він тут отирається без роботи,- так і займу лозинякою: ви ж таки подумайте - схопився зранку, не поснідав, куска хліба не взяв - повіявся. Жду обідати - нема, жду полуднувати - нема. Та що ж це за лихо таке? І це щодня. Давай, думаю, піду хоч лозиною зажену! - До Петра.- Ну, скажи мені, оце ти і їсти не хочеш?

- Ми вже їли тут.

- Видно і по вас, що їли, бач, аж очі позападали.- Озирнула всіх, похитала головою, мовчки вийшла за двері і незабаром уносить: величезний горщик ряжанки й цілу хлібину, ложки. В хлопців аж очі заблищали - раптом почули в собі вовчий голод.

Поставали кругом столу, тьопають, аж виляски ходять по майстерні. Дякують та прихвалюють.

- Та й що ж це таке буде у вас, що он аж люди загомоніли в селі? Літати, чи що, надумались? - розпитує.

Петро Михайлович починає розповідати їй про моделю. Слухає, усміхаючись, але очі уважні.

- А вражі люди аж гудуть: нащо воно того вчитися, який із того толк? Щоб колись ото полетів та шию собі зломив. Ну, а я, правду кажучи, люблю, як ото воно гуде над головою. Отак би й полетіла, коли б хто узяв! - Усміхається.

- Ось ми, як колись збудуємо аероплан,- мимрить Андрій з повним ротом,- посадимо вас і полетимо з вами аж за море-окіян.

- Ой не дуже тільки далеко, щоб хоч назад утрапити.

Сміються.

Як виходила, до Петра Михайловича:

- То ви вже, Петре Михайловичу, не дуже томіть їх... Хоч обідати пускайте. А то мій уже зі сну говорить. Оце якось побудив усіх. «Стерно,- кричить,- стерно зламаєш...»

Прощається:

- Ну-ну - побачимо, яке з цього пива та вийде диво... Може, тільки потуманите людей, та й по тому. Тоді й додому не вертайся. Чуєш? - посварилася на сина. Засміялась, пішла. Ніби аж повеселіло, поясніло в майстерні. Петро Михайлович до Петра:

- Ти б свою матір грамоти навчив.

Петро:

- Вони трохи грамотні.

- Ага, тож-бо то й є,- промовив Петро Михайлович.

Минуло кілька днів. Зробили кістяк рами. Наробили поперечин, але ніхто з майстрів якось не був певний того, що їхня робота до діла. Взялися робити підтримні поверхні. Робота, що вимагає пильності, уваги і важкого терпіння... Члени гуртка, що приходили вчитись і допомагати, дивились на роботу з недовір’ям і починали говорити між собою, що з цього нічого, мабуть, не вийде. В селі почали вже глузувати, питали то одного, то другого хлопця: «Коли ж це ви будете вже літати?»

Проходив якось Петро повз крамницю. Латка побачив його, кивав ручкою, сам п’яненький:

- Ну як? Швидко ваш аероплан буде готовий? Я щодня виглядаю...

- А вам нащо?

Латка хитро посміхнувся:

- А я думав музику найняти, щоб марша грали, як ви будете летіти.

І справді, щось таке надумав він. На майдані завжди грались діти - пасли поросят, гуси, качки... Латка гукнув їх до крамнички, щось довго гомонів з ними, сміявся, на школу показував. Після того діти завжди, коли побачать школярів, кидали гратися й починали дражнити:

- Літуни, літуни, ідуть без штанів.

Хтось навіть склав на селі вірші і пустив між люди. Чи не сам, мабуть, Латка:

Ні Петро, ні Матвій не звертали на це уваги, але Андрій, гарячий і гонористий, турбувався, лаявся, кулаками сварився...

- Ну-ну! Побачимо ще!

Але незабаром почали помічати за ним щось інше.

Руки були в нього умілі, зрозумів він усе швидко, і робота в нього завжди кипіла. Приспівував, сміявся, пританцьовував, а то зразу помітили - чогось осуворів до роботи, став в’ялий,- сам не робить, тільки все крицикує, до всього чіпляється...

Одного дня зовсім не прийшов у майстерню.

Доручили Матвієві довідатись - чому. По обіді прийшов Матвій, сумний, задуманий. Розповідає: переказував Андрій, щоб його виписали з гуртка.

- Чого?

- Казав, що з цього нічого не вийде, тільки слави наробимо. Тепер бігає з малими дітьми та змії пускає. На всьому його кутку змії аж гудуть, цілу повітряну флоту розвів.

Сів коло столу Петро Михайлович, задумався. Пожурилися хлопці... Якось уже й робота не йшла до рук. Скучно без Андрія, та й робота без нього надовго затягнеться... А може, ще й не вийде нічого...

Петро Михайлович ніби догадався про їхні думки:

- Коли й у вас, хлопці, теж є така думка, то кажіть зразу.

- Чи вийде що, чи не вийде, а кінчати, й гадаю, треба,- роздумливо казав Матвій.- Взялися, повинні кінчити!