Степан Васильченко - Крилаті слова

А я кругом двору, ніби той об’їждчик, хвицаючись і тоненько іржучи, ганяю безперестану на хворостині. А більші діти, як галич, збили ярмарок коло ями, що ромашами та кропивою позаростала: в дворі у нас почали копати глинище. Стрибають через яму і в яму, один одного пхають, сиплються землею, як борошно, м’якою, галасують, геть-геть луна ходить. У дворі стоїть такий ярмарок, що за малими великі одне одного не чують.

- Та вгамуйтесь! Не кричіть! Не казіться! - тільки й чути раз по раз з колодок.

- Та й чого це вони дуріють так сьогодні?

Далі до діда:

- Хоч би ви, діду, поробили їм що-небудь, щоб вони хоч на часину примовкли.

- Я їм пороблю! Я їх зараз усіх в поросят поперекидаю,- жартує дід.

А нам ще веселіше од того.

На подвір’ї було темно, а далі почало чогось видніти. Ті, що на колодках сиділи, чогось примовкли і дивились всі в один бік. За нашим двором темніли городи, за городами верби рядами з долини верхи аж до неба попіднімали, а геть-геть за вербами, де вдень, як море, квітувала пшениця і звідкіль увечері вітер тільки її дух приносив, там червоно червонілося, ніби десь у полі огонь пастухи розкладали.

- Андрійку, гов! - гукає дід.

- Чого-о? - одгукуюсь десь за повіткою.

- Скачи сюди, покажу диво!

- Дурите! (Ми з дідом товаришували).

- Далебі, ні.

Я хльоскаю батіжком із валу свого вороного й шумлю до діда:

- Ви, діду, кликали мене?

- Іди сюди! - Дід бере мене на руки, я спершу пручаюсь, боюся, що дід мене догори дригом поставить. Дід бере силою.- Дивись - чи бачив ти таке: за лісом, за пралісом золота діжа сходить.

Я примовк. Далі як не закричу, як не загаласую:

- Ай-яй-яй! Дивіться! Що воно таке?

Інші діти од ями на той галас вистрибом. Поставали на колодки, попідіймали голови.

Там за вербами викочувалася вгору в колесо завбільшки золота діжа, на очах зіходила, червоніла сама, і небо червоніло. А назустріч їй вершечками засяяли верби, мовби золотими перами втикались.

Тихо стало, як у церкві.

А далі вже я догадався та як крикну:

- Та це ж місяць зіходить!

Всі засміялись:

- А ти ж думав і справді діжа?

Що місяць, то місяць - всякий бачив, але, як зразу показалось, так уже й увесь вечір здавалося, що то золота діжа сходить. Діжа, та й край, хоч тобі що...

Діти посідали на краю ями, ноги вниз поспускали і розмовляли вже тихо-тихенько, мовби боялися сполохати те повнеє диво. Хтось пригадав із хлопців загадку про місяць:

«Серед моря-моря - червона комора».

Другий - другу:

«Вийшов гість, став на поміст та й розпустив коні по всій оболоні».

Спершу загадували про місяць, про зорі, про сонце, а далі й усякі інші.

А чарівна діжа сходила, сходила та й потекла через край... Золоте тісто розплилося по всьому двору й городу.

Обмокли в золоті білі пахучі романи, позолотився волохатий полинь, заяскрилась, засвітилась кропива.

Спершу не було видно, а тепер застовбуріли на городі соняшники...

Навіть чорне колоддя серед двору й те покроплене золотим тістом. А на колодках між темними поставами аж сяє в білій сорочці веселий чарівник дід, що наворожив нам цей золотий вечір.

Приїхав у гості до нас дядя з міста, мамин брат.

Сидить він у кімнаті коло маленького столу, пише ноти і разом стиха приспівує.

Невелика сестра наша, Таня, прибирає в кімнаті, слухає.

Дядя співає:

- Дядю,- питає його Таня,- а то вона тільки намастилася калиною?

Дядя засміявся.

- Буває й так,- каже він,- тільки у цій пісні не про таку дівчину співають.- Далі повернувся до неї, починає розповідати: - Це, може, так було. Ішли двоє дорогою, дивляться - щось червоніє в лузі.

Один каже:

«Це калина спіє».

А другий каже:

«Коли ж це вона тут виросла? Це, мабуть, щось інше».

Підійшли ближче, придивилися, аж то дівчина така гуляла там: рум’яна та гарна - ну, зовсім як калина.

З того часу, тільки де виросте дівчина хороша та рум’яна, то про неї й кажуть: «Та дівчина, як калина».

- А то ще кажуть: «Дівчина, як повная рожа»,- пригадала Таня.

- Кажуть і так - різно, що кому личить.

- А мені що личить? - жартуючи, спитала Таня.

- Тобі? - подивився дядько на неї, а вона така повненька та кругленька.- А на тебе скажуть: дівчина, як качанчик...

Сказав дядя і сам засміявся.

Сон кучерявий, пелехатий, легусінький, як пух...

Мені і досі здається, що його бачив очима.

Це було вночі, коли всі в хаті спали. Я був тоді невеликий хлопчик, а наш Петько ще лежав у колисці. На той час він нездужав. Ніч була ясна й видна, тихая. Чогось я пробудився серед ночі та й не сплю, впало мені в вічі, що поверх мене на рядні якогось гілля понакидано. А то - тінь од ясеня, що росте в нашому городчику під вікном. Чудно мені чогось. Озирнешся по хаті - хата ніби не наша: не наша, та й годі, хоч буди тата або маму. Аж ось у колисці заквилила зо сну дитина. Дитина заплакала, і зараз же за тим мамина невсипуща рука загойдала в темряві колиску. Мені зразу здалося, ніби темрява в хаті розсунулась, стало радісно і спокійно: мама в хаті, то й хата мусить бути наша. Дитина не втихала, дедалі плакала все дужче й дужче.