Джейн Остін - Менсфілд-парк

Фанні співчувала йому всією душею. Тепер він не знаходив розради ні в кому, окрім Едмунда. Кожен з інших дітей розбивав йому серце. Вона вирішила, що про неї він іншої думки, ніж місіс Норріс, і тепер не стане її засуджувати. Містер Кроуфорд мав змиритися з її відмовою; це здавалося їй найважливішим, але навряд чи втішало сера Томаса. Осуд дядечка глибоко її засмучував; проте що для нього її виправдання, її вдячність та любов? Його єдиною підтримкою був Едмунд.

Вона, однак, помилялася, гадаючи, що Едмунд не завдає батькові страждань. Ці страждання були іншого роду; сер Томас вважав, що сина зробила нещасним поведінка сестри та друга, бо тепер він мусив розлучитися з жінкою, до якої плекав справжнє почуття, не без підстав сподіваючись на взаємність, і яка була б для нього вельми гідною партією, якби не її осоружний брат. Сер Томас розумів, що під час їхнього перебування в Лондоні Едмунд мусив страждати не тільки за інших, але й за себе; він знав або здогадувався про синові почуття і, з деяких причин вважаючи, що одна зустріч із міс Кроуфорд все-таки відбулася і завдала Едмундові ще більшої муки, вирішив відправити його з Лондона; доручивши йому відвезти Фанні додому, сер Томас дбав про його душевний спокій не менше, ніж про саму племінницю та її тітоньку.

Для Фанні почуття дядечка не були таємницею, так само як сер Томас не обманювався щодо характеру міс Кроуфорд. Якби він знав про її розмову з Едмундом, він не побажав би бачити її дружиною сина, хоч би в неї було сорок тисяч, а не двадцять.

Фанні не сумнівалася, що віднині Едмунд довіку розлучений з міс Кроуфорд; і все ж, не пересвідчившись, що він відчуває саме так, вона не могла бути в цьому певною. Вона так думала, але хотіла переконатися остаточно. Якби він тепер заговорив з нею відверто, що подеколи раніше бувало для неї тяжким випробуванням, це б її втішило; але тепер це здавалося неможливим. Вона рідко його бачила, а наодинці — ніколи; він вочевидь уникав лишатися з нею сам на сам. Що це мало означати? Мабуть, він вирішив покірно нести свій тягар, що випав йому на долю в сімейному нещасті, але цей тягар ще гнітив його надто сильно, щоб розмова могла дати полегшення. Напевне, його почуття були такими. Він скорився, але з таким болем, що не здатний про це розмовляти. Мине багато, багато часу, перш ніж він зможе вимовити ім'я міс Кроуфорд або у Фанні з'явиться надія, що між нею та Едмундом відновиться колишня близькість.

Часу й справді минуло багато. Вони прибули до Менсфілду в четвер, і лише в неділю ввечері Едмунд заговорив з нею про те, що сталося.

Сівши поруч з нею того недільного вечора — дощового недільного вечора, коли хочеться відкрити серце другові, все, все розповісти, — у присутності самої лише матері, яка, наслухавшись ласкавих умовлянь, заснула в сльозах, він не міг не заговорити. Тому, за своїм звичаєм, не одразу приступивши до головного, з нескінченими застереженнями, що, як вона погодиться його послухати кілька хвилин, він ніколи більш не зловживатиме її терпінням, це не повториться, розмову буде завершено раз і назавжди, — він дозволив собі розкіш розповісти про все, що сталося, і про свої страждання тій, у чиєму ніжному співчутті був цілком певний.

Можна собі уявити, з якою цікавістю та увагою Фанні слухала його слова, з якою болісною насолодою стежила за його схвильованим тоном, як старанно намагалася уникати його погляду. Початок розповіді її стривожив. Він бачився з міс Кроуфорд. Його запросили побачитися з нею. Він отримав записку від леді Сторнуей, у якій вона просила його прийти; і, сприйнявши це як запрошення до останньої зустрічі, що має стати кінцем їхньої дружби, і приписуючи своїй коханій усі почуття сорому й жалю, які вона мусила відчувати як сестра Кроуфорда, він пішов до неї в такому душевному стані, такий розчулений, такий відданий, що в якусь мить Фанні здалося, наче ця зустріч не може бути останньою. Та коли Едмунд продовжив свою розповідь, її страхи розвіялися. Міс Кроуфорд зустріла його, — розповідав він, — із серйозним, справді серйозним, навіть схвильованим виглядом; та не встиг він вимовити перших слів, як вона почала розмову в такій манері, що, як він зізнався, його приголомшила. «Мені сказали, що ви в Лондоні, — мовила вона. — Я хотіла вас бачити. Нам треба поговорити про цю сумну історію. Нерозважливість наших родичів просто незбагненна».

— Я не зміг відповісти, але, думаю, їй все сказав мій погляд. Вона відчула, що її засуджують. Їй часом властива така проникливість! Враз спохмурнівши, вона додала: «Я не збираюся захищати Генрі і звинувачувати вашу сестру». Так вона почала; але те, що вона говорила далі, Фанні, навряд чи годиться чути тобі. Я не можу пригадати всіх її слів, — і не хочу їх повторювати, навіть якби пам'ятав. Зміст полягав у тому, що вона обурена їхньою необачністю. Вона засудила необачність брата — що він, захопившись жінкою, яку ніколи не любив, назавжди втратив ту, кого обожнював; але ще суворіше засуджувала необачність бідної Марії, що пожертвувала таким становищем, прирекла себе до таких поневірянь, уявивши, наче її кохає чоловік, який уже так давно показав, наскільки він до неї байдужий. Подумай, що я повинен був відчувати. Слухати жінку, яка не знайшла для цього більш суворої назви, ніж необачність! Так вільно, так спокійно про це говорити з власної волі! Без огиди, без жаху, без властивої жінці цнотливості! Ось що зробило з нею світське товариство. Адже де іще знайдеш жінку, так щедро обдаровану від природи? її зіпсували, розбестили!