Джейн Остін - Чуття і чутливість

Вона замовкла, а потім додала тихо:

— Якби я тільки могла пізнати його серце, все було б набагато легше!

Елінор, яка вже якийсь час зважувала, доречно чи недоречно буде їй поквапитися зі своєю розповіддю, але все іще не могла зробити ніякого висновку, при цих словах, переконавшись, що від роздумів сенсу немає анінайменшого, і треба просто зважитися, незабаром перейшла від думки до справи.

Розповідь свою вона, як їй хотілося б вірити, побудувала дуже вміло: обережно підготувала схвильовану слухачку, просто і точно висловила основні пункти, на яких Віллоубі побудував свої виправдання, віддала належне його каяттю і применшила лише вияв любові, палкої, як і раніше. Маріанна не зронила ані слова. Вона тремтіла, погляд її був спрямований на землю, а губи побіліли набагато сильніше, ніж у перші дні після хвороби. З її уст хотіло зірватися безліч питань, але вона не насмілювалася вимовити їх вголос. Вона ловила кожне слово з жадібною увагою, рука непомітно для неї самої боляче стискала руку сестри, а по щоках струмували сльози.

Елінор, боячись, що вона стомиться, повела її назад до будинку і до самих дверей, без труда здогадуючись, яка цікавість спопеляє Маріанну, хоча вона і не поставила жодного питання, говорила тільки про Віллоубі, про їхню бесіду, у всіх подробицях описуючи, як він вимовляв ті чи інші фрази і як при цьому виглядав — окрім тих випадків, звісно, коли подробиці могли виявитися небезпечними. Тільки вони увійшли до будинку, Маріанна вдячно поцілувала сестру, вимовила крізь сльози тільки два слова «розкажи мамі» і поволі піднялася сходами. Елінор не стала перешкоджати такому зрозумілому бажанню побути на самоті, але з тривогою уявляючи, до чого воно може призвести, і твердо вирішивши повернутися до цієї теми знову, якщо Маріанна сама не почне такої розмови, попрямувала у вітальню, щоб виконати прощальне прохання сестри.

Місіс Дешвуд не залишилася глухою до виправдання свого недавнього улюбленця. Її втішило, що частину вини з нього знято, вона відчула до нього жалість, від душі побажала йому щастя. Але колишня прихильність не могла повернутися. Ніщо не могло дати підстави вважати його поведінку з Маріанною бездоганною, його самого — незаплямованим. Ніщо не могло стерти з пам’яті те, скільки та через нього страждала, або виправдати його вчинок з Елізою. А тому ніщо не могло повернути йому колишнього місця в її серці або зашкодити інтересам полковника Брендона.

Якби місіс Дешвуд вислухала історію Віллоубі, як її дочка, з його вуст, якби вона своїми очима бачила його муки і потрапила під чари його вигляду і запалу, можливо, її співчуття було б набагато глибше. Але Елінор, переказуючи його виправдання, і не могла, і не хотіла викликати у матері ті ж почуття, які в перші години зазнала сама.

Роздуми повернули їй здатність міркувати розсудливо і примусили більш тверезо поглянути на те, що Віллоубі заслужив своїми вчинками. Ось чому вона прагнула обмежитися самою правдою і брати до уваги лише ті факти, які пояснювалися його характером, не прикрашаючи їх ніжним співчуттям, яке могло б дати поживу фантазії.

Увечері, коли вони знову сиділи у вітальні втрьох, Маріанна сама заговорила про нього. Але не без зусиль, з тією турботою, з тривожною задумливістю, які вже якийсь час проглядали в її позі, а зараз викликали рум’янець на її обличчі і уривчастість у голосі.

— Я хочу запевнити вас обох, — сказала вона, — що бачу все так… як ви того хотіли б.

Місіс Дешвуд уже була ладна перебити її, приголубити і заспокоїти, але Елінор, яка хотіла дізнатися справжні думки сестри, зробила поквапливий благальний знак матері, щоб вона мовчала. Маріанна, запинаючись, вела далі:

— Для мене є великим полегшенням… Усе, що Елінор розказала мені вранці… Я почула те, що якнайбільше хотіла почути… — На кілька секунд голос перестав їй підкорятися, але вона схаменулася і додала вже набагато спокійніше: — Тепер я всім задоволена і не хочу ніяких змін. Я вже не могла б знайти з ним щастя, дізнавшись про все це, а я неминуче про це дізналася б. У мене не залишилося б довір’я, пошани. Колишні почуття вже не повернулися б…

— Я знаю це, знаю! — вигукнула її мати. — Бути щасливим з розпусним гульвісою! З тим, через кого втратив душевний спокій найдорожчий з наших друзів і найкраща людина на світі! Ні! Серце моєї Маріанни не знайшло б щастя з таким чоловіком! Її совість, її чутлива совість зазнала б усіх страждань, на які він виявився нездатним!