Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Часом буває, що гори трохи розступаються і дозволяють рівнині глянути на озеро. Та коли рівнина застає його сердитим, — як воно піниться й пирскає, мов дикий кіт, або як воно вкрите холодним димом, себто як русалки на дні печуть і варять свої страви, — то швидко знову відступає за гори, до своєї тісної в’язниці й визнає їх слушність.

Люди з давніх-давен обробляють цей чудовий край, тому він густо заселений. Де тільки який струмок кидається із кручі вниз, узявшись піною, там стоїть тартак або млин. На голих, ясних місцинах, де рівнина підходить до озера, виросли церкви й церковні будинки, а по краях долини, на підгір’ї, втиканому кам’яними брилами, де не можна ні орати, ні сіяти, стоять селянські оселі, будинки військових, а подекуди й великі папські садиби.

Одначе треба сказати, що в двадцятих роках дев’ятнадцятого сторіччя цей край був далеко не такий забудований, як тепер. У багатьох місцях, де тепер розкинулись лани, тоді були ліси, озерця та мох. Людей було менше, і заробляли вони собі на прожиток здебільшого перевозом лісу або працею на тартаках і в руднях, інколи далеко від своїх осель. Рільництво не могло їх прогодувати. Одягалися вони за тих часів в одежу домашнього ткання, їли вівсяний хліб і вдовольнилися дванадцятьма шилінгами за день тяжкої праці. Багато з них жили у великих злиднях, одначе їм допомагала в біді лагідна, весела вдача, любов до праці і вміння давати собі раду.

Довге озеро, багата рівнина й блакитні гори роблять цей край надзвичайно мальовничим, тому ще й нині тутешні люди дужі, відважні й надзвичайно обдаровані. Але тепер вони досягли великого поступу в добробуті і в освіті.

Хай же щастить усім тим, хто живе на берегах довгого озера, внизу, під блакитними горами! А я вам тут переповім дещо з їхніх спогадів.

Сінтрамом звали лихого господаря маєтку Форш, довгорукого, схожого на мавпу голомозого незграбу з бридкою, скривленою пикою, що любив чинити людям зло.

Сінтрамом звали того, в кого наймитували самі тільки шибеники й розбишаки, а служили найязикатіші й найоблудніші дівчата; того, що доводив собак до сказу, штрикуючм їм у ніс цвяхом, і найкраще почувався серед злосливих людей і лютих звірів.

Сінтрамом звали того, що любив перевдягатися в чорта, загортався у шкуру, чіпляв собі роги, хвіст і копита, зненацька вигулькував з темного кутка, з-за печі або з-за копиці сіна й лякав дітей та забобонних жінок.

Сінтрамом звали того, що тішився, коли міг давню приязнь замінити на нову ворожнечу і брехнею отруїти чиєсь серце.

Сінтрамом звали того, що одного чудового дня з’явився в Екебю.

Втягнімо до кузні великі сани, поставмо їх. посередині, вмостімо на них тачку догори дном, і стіл готовий! Стіл готовий, слава столові!

Тягніть стільці, все, на чому можна сісти! Тягніть шевські триноги й порожні скриньки! Тягніть подерті крісла без спинок, санки без полозків і стару карету! Ха-ха-ха, тягніть сюди стару карету! На ній усядеться промовець!

Ти ба! Одне колесо відкотилося, та й задка немає! Самий передок, подушка витерлася, з неї лізе ведмежа шерсть, шкіра аж поруділа, така давня. Зате стара коляса висока, мов хата. Підіпріть її, підіпріть, а то перевернеться!

Слава! Слава! У садибі Екебю настає свят-вечір.

Майор і майориха сплять собі в ліжку за шовковою завісою, сплять і гадають, що в крилі кавалерів також усі поснули. Хай собі сплять наймити й служниці, обважнілі від куті й міцного святкового елю, але ж не мешканці кавалерського крила! Хіба можуть кавалери такої ночі спати!

Не бряжчать сьогодні залізом босоногі ковалі, не штовхають тачок з вугіллям замащені сажею челядники, молот висить під стелею, мов рука з затисненим кулаком, на ковадлі нема нічого, печі не роззявляють червоних пащ, щоб ковтати вугілля, не риплять міхи. Сьогодні свят-вечір. Кузня спить.

— Спить, спить! О, спиш, сердего, коли кавалери й гадки не мають спати! Довгі кліщі стоять позастромлювані в долівку й тримають у лещатах лойові свічки. Від блискучого мідяного казана на десять кварт аж під темну стелю здіймається блакитне. полум’я з пуншу. На довгому держакові молота висить роговий ліхтар Беренкройца. Жовтий пунш полискує в чаші, немов ясне сонце. Оце стіл, а ось і стільці! Кавалери справляють у кузні свят-вечір.

Тут буяють радощі й сміх, лунає музика й співи. Але цей галас серед ночі нікого не будить, бо його забиває могутній шум водоспаду надворі.