Сельма Лагерлеф - Сага про Єсту Берлінга

Отаке розповів Єста дружині, лежачи зв’язаний на долівці в хатині.

— О, яке все це мені знайоме, — гірко мовила вона, коли Єста скінчив. — Завше геройська поза! Завше ти ладен засунути руку в полум’я, Єсто, завше готовий офірувати себе! Колись це мені здавалося величчю, а тепер я ціную спокій і розважність. Яка мертвому користь із твоєї обіцянки! І що, якби Сінтрам перекинув труну й зірвав з неї креп? її б підняли, знайшовся б новий креп і нові вінки. А чи не краще було б, якби ти поклав руку на трупу того праведника й на очах у Сінтрама присягнувся допомагати бідним людям, що їх той хотів знищити? Не краще було б, якби ти подивився на людей у церкві і сказав собі: «Я хочу допомагати їм, хочу віддати всю свою силу на їхній добробут», а не перекладати цей тягар на плечі кволої жінки та старих, немічних приятелів!

Єста Берлінг довго мовчав.

— Ми, кавалери, не вільні люди, — нарешті сказав він. — Ми обіцяли один одному жити задля радощів і тільки задля радощів. Горе нам усім, якщо котрийсь не дотримає обіцянки!

— Горе тобі, — обурено сказала графиня, — що ти виявився найбоягузливішим серед кавалерів і пізніше від них берешся за розум! Учора після обіду вони всі одинадцятеро сиділи зажурені в кавалерському крилі. Тебе не було» капітан Ленарт помер, слава й честь Екебю розвіялась. Барильце з грогом лишилося не торкнуте, мені вони не хотіли показатися на очі. Тоді Анна-Ліса, що ось стоїть коло мене, пішла до них. Ти сам знаєш, що ця працьовита дівчина цілий рік відчайдушно боролася з вашим недбальством і гайнуванням. «Я сьогодні знову була вдома й шукала батечкових грошей, — сказала вона кавалерам, — але не могла знайти. Всі рахунки поперекреслювані, всі шухляди й шафа порожні». «Співчуваю тобі, Анно-Лісо», — мовив Беренкройц. «Коли майориха їхала з Екебю, — вела далі священикова дочка, — то просила мене глядіти її дім. І якби я тепер знайшла батечкові гроші, то відбудувала б Екебю. Та що я не знайшла вдома нічого, то взяла батькову ганьбу, оту купу хмизу, бо й мене чекає велика ганьба, коли моя господиня повернеться й запитає, що зробила з Екебю». «Не переймайся тим, у чому ти не завинила, Анно-Лісо», — знову сказав Беренкройц. «Але хмиз я взяла не тільки для себе, — . мовила священикова дочка, — Я думала й про вас, шановні добродії. Будь ласка! В цьому світі не тільки мій батечко заслужив собі сором і ганьбу».

Вона обійшла кавалерів і поклала перед кожним по кілька сухих гіллячок. Декотрі лаялися, але більшість мовчали. Наостанці Беренкройц сказав спокійно, з гідністю: «Гаразд, дякуємо. Можеш собі йти, панно».

Коли вона пішла, він гупнув кулаком по столі, аж чарки попідстрибували, й заявив: «Від цієї миті ані краплі! Не хочу, щоб мені ще колись через горілку довелось спізнати такої ганьби!»

Він підвівся й вийшов.

Помалу решта кавалерів також повиходили. І знаєш, Єсто, куди вони подалися? До річки, на пригірок, де стояли млин і кузня Екебю. І взялися до праці, почали зносити колоди й камені та розчищати місце. Старі кавалери nepeживали тяжкий час. Їх змагало горе. Вони довше не могли нести ганьбу за руїну Екебю. Я добре знаю, що ви, кавалери, соромитесь праці, але тепер усі вони взяли на себе цей сором. Навіть більше, Єсто: вони наміряються послати Анну-Лісу по майориху. А ти, що ти зробив?.

Він ще знайшов, що заперечити:

— Чого ти вимагаєш від мене, вигнаного священика? Від мене відцуралися і люди, й бог.

— Сьогодні я також була в церкві Брубю, Єсто. Тебе вітали дві жінки. «Перекажи Єсті, — мовила Мар’яна Сінклер, — що жінка не хоче соромитися за того, кого вона кохала!» — «Перекажи Єсті, — мовила Анна Шернгек, — що зі мною вже все гаразд! Я сама господарюю в своєму маєтку. Люди кажуть про мене, що я стану другою майорихою. Про кохання я вже не думаю, тільки про свою працю. І в Берзі теж починають потроху переборювати своє горе. Але ми турбуємось за Єсту. Ми віримо в нього й молимося за нього. Коли ж він стане людиною?»

Чи відцуралися від тебе люди? — повела далі графиня. — Горе твоє, що вони до тебе надто прихильні. Тебе люблять і жінки, й чоловіки. Все тобі прощають, аби ти тільки жартував і сміявся, аби тільки співав і грав їм. Що лиш тобі заманеться зробити, все їм подобається. А ти насмілюєшся казати, що вони тебе відцуралися! Чи бог тебе зненавидів! Чому ти не лишився поглянути на похорон капітана Ленарта?

Тепер у нас ярмарок, і звістка про його смерть розійшлася далеко навкруги. Після служби божої до церкви прийшли тисячі людей. На церковному подвір’ї, на мурі, за муром було повно-повнісінько народу. Похоронна процесія починалася від церковної канцелярії. Чекали тільки на старого пробста. Він хворий і не виголошував у церкві казання, але на похорон капітана Ленарта обіцяв прийти. Нарешті він з’явився, прийшов з похиленою головою, заглиблений у свої думки, як він звичайно ходив останнім часом, і став на чолі процесії. Він не завважив нічого особливого. Старий пробст уже стільки находився на похоронах! Він ступав знайомою дорогою й не роззирався навкруги. Потім відчитав молитви, кинув у могилу грудочку землі, й далі нічого не помічаючи. Та ось паламар заспівав жалобний псалом. Я не повірю, що його грубий голос, який звичайно сам-один лине над могилою, вивів би пробста з задуми.