Йоганн Гете - Фауст

(Бере книгу і промовляє таємничі заклинання.
Займається червона заграва, і в полум'ї з'являється дух).

Дух
Хто зве мене?

Фауст
(аж відсахнувся)
Лице страшне!

Дух
Ти притягнув мене так владно,
З моєї сфери пивши жадно,
І ось…

Фауст
Жахаєш ти мене!

Дух
Благав ти ревно і незмінно
Побачити вид мій, почуть мою річ;
Вразив мене відчайний клич, —
Ось я… То чом же, надлюдино,
Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив?
Де велет сміливий, що світ в собі створив,
Носив, плекав; що помисли жили в нім
Із духами у всьому стати рівним?
Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь,
Нестримано до мене поривавсь?
І ось, як я дихнув на тебе палко,
Відразу знітився ти жалко,
Гробак нікчемний, боязкий?

Фауст
Ні, я знесу вогонь чарівний!
Це я, це Фауст, тобі я рівний!

Дух
В життя потоках, у морі дій
В'юся вгору, вниз,
Ллюся всюди й скрізь!
Народження й смерть —
Океан і твердь,
Ткання мінливе,
Життя бурхливе [22] …Ткання мінливе, /Життя бурхливе… — У Гете часто трапляється образ природи як велетенського ткацького верстата. Цим складним філософським образом натхне на і знаменита сцена, що зображає Гретхен за прядкою («Кімната Гретхен»). Незайве згадати, що прізвище прадіда Гете було Weber («ткач»), яке він пізніше замінив на латинську форму Текстор. , —
Я тчу на грімкому верстаті часу
Богам на одіння живую красу.

Фауст
По всьому світу ти снуєш,
Діяльний дух, як я близький до тебе!

Дух
Близький до того, що збагнеш,
А не до мене!
(Щезає).

Фауст
(падає додолу)
Не до тебе?
А до кого ж?
Я, подоба Божа,
І не близький до тебе!

(Хтось стукає у двері).
О смерть гірка! Це йде мій помічник,
Докучливий сухий влазлйвець!
І щастя обернулось внівець,
І привид вимріяний зник!

Вагнер
Даруйте, ви декламували;
Це з грецької трагедії, мабуть?
Це вміння має значення чимале,
І я б хотів його здобуть.
Чував я, що й священик-казнодія
Повчитись часом може в лицедія.

Фауст
Так, якщо й сам священик — лицедій;
Немало є між них такого крою.

Вагнер
Ох! Ми живем здебільша самотою
І бачим світ хіба у день святий,
Немов крізь телескоп, лише здалека;
І вчить людей казанням — річ нелегка.

Фауст
Без почуття й мистецтво все даремне,
Коли ж говорить з вас душа,
То слово щире і буремне
Усі людські серця зруша.
А ви?.. Сидіть та компонуйте
З чужих об'їдків розмазню,
Та в попілець ретельно дуйте —
Ачей здобудете вогню!
Як вам це всмак, то дурні й діти
З вас подивують інший раз;
Але шкода серцями володіти,
Коли немає серця в вас.

Вагнер
Та красномовство все ж нам не байдуже,
А я, на жаль, в нім знаюся не дуже.

Фауст
Шукай заслуги не в словах,
Не шийся в галасливі блазні!
Як розум є в твоїх речах,
То будуть без окрас виразні,
Бо для правдивих мудреців
Не треба вишуканих слів.
Всі ваші фрази дуті, беззмістовні,
Цяцьковані, бундючно-пишномовні, —
То вітер лиш, що десь між верховіть
Сухим осіннім листям шарудить.

Вагнер
Ох, довгий лан знання,
А ми недовговічні!
Всі досліди мої критичні
Не раз ця думка зупиня.
Як важко досвіду набратись,
Щоб до самих джерел дістатись!
А там, дивись, на півшляху
Спіткаєш нагло смерть лиху.

Фауст
Пергаментом жаги не вгамувати,
Не в нім свята, живуща течія;
Повік тобі на спрагу знемагати,
Коли суха душа твоя.

Вагнер
Пробачте, нам приємно завше
Побачить, дух часів прослідкувавши,
Які колись думки у мудреців були
І як далеко ми тепер вперед пішли.

Фауст
Авжеж далеко, аж до зір!
В часи минулі не сяга наш зір:
То книга за сьома печатьми.
А те, що звеш ти «дух часів», —
В тім лиш відбиток духу письмаків,
По суті, можем помічать ми.
Та писанина — то якесь страхіття,
Поглянувши, світ за очі б тікав:
То — купа сміття, звалище лахміття,
А в кращім разі — фарс з життя держав,
Повчальними прикрашений думками,
Банальними, як у ляльковій драмі.