Гюстав Флобер - Пані Боварі

В серпні батько взяв його з собою в прибережне плавання. Це був саме час канікул. Приїхали діти, і Фелісіте знов відчула себе щасливою. Але Поль став примхливим, а Віргінія настільки підросла, що Фелісіте було незручно звертатись до неї на «ти». Між ними ніби звівся якийсь мур.

Віктор побував у Морле, Дюнкерку, Брайтоні і, повертаючись з кожної подорожі, завжди привозив Фелісіте якийсь подарунок. Першого разу він привіз їй скриньку з черепашок, другого — чашку для кави, а трохи згодом — фігурне печиво. Він став красивішим, дуже виріс, у нього почали засіватися вуса. Очі його були щирі і чесні; він, наче лоцман, носив маленьку шкіряну шапочку, збиту на потилицю. Віктор розважав Фелісіте, розповідаючи різні історії, рясно пересипані морськими слівцями.

В понеділок, 14 липня 1819 року (вона не забула, коли це було), Віктор сказав, що його беруть у далеке плавання і що післязавтра вночі він вирушає на пакетботі із Гонфлера до Гавра, де має пересісти на шхуну, яка незабаром відчалить у відкрите море. Можливо, він проплаває років зо два.

Думка про довгу розлуку з племінником вкинула Фелісіте у відчай, і щоб востаннє попрощатися з ним, вона в середу після обіду взула черевики на дерев'яній підошві і пройшла чотири льє від Пон-л'Евека до Гонфлера.

Коли вона зупинилася перед придорожнім розп'яттям, то, замість того щоб звернути ліворуч, пішла в інший бік; зайшла на корабельню, заблудилася там і повернула назад. Люди, яких вона розпитувала, радили їй поспішати. Фелісіте обійшла док із суднами, спотикаючись об канати, потім зійшла з горба і побачила вогні Гонфлера.

Опинившись на набережній, вона мало не збожеволіла, побачивши в небі коней, яких піднімали блоками і опускали в судно. Деякі з них злякано іржали. Кудкудакали кури; пасажири тулилися у тісноті між бочками, корзинами з сиром і мішками з зерном. Серед цього галасу було чути лайки капітана. На носі корабля стояв юнга, спершись ліктями на крон-балку, спокійний і байдужий до всього. Фелісіте, що спочатку не впізнала його, крикнула: «Віктор!» Він підвів голову, й вона кинулась до нього, але цієї ж миті підняли східці.

Жінки, співаючи, узялися за канати і волоком витягли судно до виходу з порту. Рипіли борти, важкі хвилі розбивалися об його груди. Вітрила було згорнуто, на судні — ані душі; на тлі сріблястої поверхні моря, при місячному сяйві пакетбот здавався чорною плямою; він бліднув, танув і нарешті зник.

Повертаючись додому, Фелісіте знову спинилась біля розп'яття. Вона хотіла помолитися, щоб Бог оберігав того, хто був для неї найдорожчим. Нерухома, як камінь, з мокрим від сліз обличчям, вона довго молилася, благально дивлячись у хмарне небо.

Місто давно вже спочивало, лише вулицями походжала варта митних наглядачів та сонну тишу порушував шум води, яка з гуркотом спадала крізь шлюзи. Вибило другу годину.

У приймальну пансіону з ранку не пускали. Фелісіте знала, що запізнення викликало б незадоволення пані, і, незважаючи на палке бажання пригорнути до серця Віргінію, вона змушена була повернутись додому. Служниці заїжджого двору тільки-но прокидалися, коли вона входила в Пон-л'Евек.

Скільки ж місяців носитимуть хвилі бідного хлопця! Минулі його подорожі не лякали її. Вона знала: з Англії та Бретані повертаються, а от Америка, колонії, острови — це були якісь невідомі для неї землі, загублені на краю світу.

Відтепер Фелісіте думала лише про свого племінника. В спеку вона боялася, що він десь мучиться від спраги, а під час громовиці тремтіла за його життя: а що, коли його вб'є блискавка? Прислухаючись до завивання вітру, що зривав з даху черепицю, вона вже бачила його на вершечку зламаної щогли, знесиленого бурею; бачила, як він, відкинувшись назад, поринає в піняві хвилі. Іноді їй ввижалося, що Віктора жерли канібали, — вона пригадувала географію в малюнках, — що його викрадали у лісі мавпи, що він помирав на пустельному морському березі. Проте вона нікому не казала про свої тривоги.

А пані Обен непокоїлася за свою дочку.

Черниці вважали, що Віргінія дуже ніжна, але квола дівчина. Найменше хвилювання згубно впливало на її здоров'я. Через це вона мусила покинути гру на фортепіано.

Мати вимагала, щоб з пансіону регулярно повідомляли її про дочку. Одного ранку листоноша не прийшов, і пані Обен це дуже стривожило. Схвильовано ходячи по залі, вона то сідала в своє крісло, то підходила до вікна. Для неї це було справді щось жахливе: вже чотири дні нема листів!