Гюстав Флобер - Пані Боварі

«Яка щаслива була б моя бідна дружина!»

Одного дня, тиняючись знічев'я по дому, він піднявся на горище і там наступив пантофлею на зібганий шматок тонкого паперу. Він розгорнув його й прочитав: «Мужайтесь, Еммо! Мужайтесь! Я не хочу бути нещастям вашого життя». То був лист від Родольфа, — він упав був за ящики і застряв там, а тепер вітер із слухового вікна пригнав його до дверей. Нерухомий, заціпенілий, Шарль закляк на тому самому місці, де колись бажала собі смерті Емма, розпачлива, ще блідіша за нього. Нарешті внизу другої сторінки він добачив маленьку літеру Р. Хто ж то такий? Він пригадав, як колись учащав до них Родольф, як він раптом зник, як зніяковіло дивився він пізніше на нього при двох чи трьох випадкових зустрічах. Але шанобливий тон листа ввів Шарля в оману.

«Може, в них була платонічна любов», — подумав він.

Шарль взагалі не належав до тих людей, які дошукуються суті подій; він відступав перед доказами, і його невиразні ревнощі губились у безмежній тузі.

«Всі мусили обожнювати її, — думав він. — Усі мужчини, безперечно, жадали її». І від цього вона почала здаватись йому ще прекраснішою; тепер він відчував до неї необориму, шалену жагу, вона роз'ятрювала його жалі і не мала меж, бо була невтоленна.

Для того, щоб їй подобатись — ніби вона ще була жива! — він перейняв її смаки, її погляди. Він купив лаковані черевики, став носити білі краватки. Тепер він напахчував парфумами вуса і підписував, як Емма, векселі. Вона розбещувала його з могили.

Довелося потроху розпродати все срібло, а потім усі меблі з вітальні. Усі кімнати оголились; але спочивальня залишалась недоторканною. Шарль заходив туди після обіду. Ставив коло каміна круглого столика і підсував її крісло, сам сідав навпроти. Горіла свічка в золоченому канделябрі. Біля нього гралася Берта, розфарбовувала малюнки.

Бідолашному вдівцеві жаль було дивитись на дитину — вона була погано вдягнена, черевички без шнурків, у блузці порвані аж до пояса пройми, — служниця зовсім не дбала про неї. Але дівчинка була така тиха, така лагідна, її голівонька так граціозно схилялася, ронячи на рожеві щічки біляві пасма пухнастого волосся, що він відчував безмірну насолоду, втіху, змішану з гіркотою — так терпке вино відгонить смолою. Він лагодив їй іграшки, вирізував паяців із картону, зашивав розпорені животи її ляльок. І раптом погляд його падав ненароком на несесер, на стрічку, що валялася долі, на шпильку, що застряла в щілині стола, і він поринав у мрії і ставав таким смутним, що й дівчинка починала журитись.

Тепер до них ніхто не заходив. Жюстен утік у Руан і найнявся там до бакалійника, а аптекареві діти бували у Берти дедалі рідше. Пан Оме враховував різницю в їх суспільному становищі і зовсім не був зацікавлений у підтриманні колишніх дружніх стосунків.

Сліпий, якого він так і не вилікував своєю маззю, знову блукав попід горою, де росте Гійомський ліс, і так багато розповідав переїжджим про невдалу спробу аптекаря, що тепер Оме, ідучи до міста, ховався від нього за занавісками «Ластівки». Він зненавидів каліку. Щоб підтримати свою репутацію, він бажав за всяку ціну здихатись його і повів проти нього цілу приховану кампанію, в якій до кінця виказав усю глибину свого розуму і всю підступність своєї пихи. Протягом півроку в «Руанському маяку» можна було часто натрапити на такі дописи:

«Всі подорожні, що їдуть у родючі долини Пікардії, помічали, звичайно, на пагорбі, вкритому Гійомським лісом, нещасного каліку з жахливими виразками на обличчі. Він чіпляється до вас, надокучає вам і стягує з переїжджих справжній податок. Невже ми й досі ще не вийшли з жахливих часів середньовіччя, коли волоцюгам вільно було поширювати в публічних місцях занесені з хрестових походів проказу й золотуху?»

Або такі:

«Незважаючи на закони проти бродяжництва, околиці наших найбільших міст і досі кишать ватагами жебраків. Деякі з них блукають поодинці, — і вони, можливо, ще небезпечніші за інших. Куди ж дивляться наші едили [86] Едили — в Стародавньому Римі виборні урядовці, що стежили за порядком у місті. Тут — іронічний натяк на французьку муніципальну адміністрацію. ?»

Іноді Оме вигадував пригоди:

«Учора біля пагорба, де Гійомський ліс, налякані коні…» Далі йшла розповідь про нещасний випадок, спричинений сліпим.

Він домігся того, що бідолаху заарештували. Але потім його випустили. Сліпий знову взявся за своє, та й Оме затявся; розгорілася боротьба, з якої Оме вийшов переможцем. Його ворога засудили на довічне ув'язнення в богадільні.