Гюстав Флобер - Пані Боварі

Емма піддалась його словам, а ще більше — його голосові, його виглядові; вона вдавала, що вірить, а може, й справді повірила його вигадці про причини розриву: то була якась таємниця, що від неї залежала честь, ба й життя третьої особи.

— Нехай і так! — промовила вона, журливо дивлячись на нього. — А все-таки скільки я перестраждала!

— Таке життя! — зауважив він філософським тоном.

— Скажіть же хоч, — знов заговорила Емма, — як вам жилося, відколи ми розлучились?

— Та… Ні добре, ні погано.

— А може, нам було б краще не розставатись?

— Може.

— Правда? — похопилась Емма, присуваючись ближче до нього, і зітхнула: — О Родольфе! Якби ти знав! Як я тебе любила!

Вона взяла його за руку, і пальці їхні довго лишалися сплетеними — як у перший день, на виставці. З гордощів він не корився зворушенню. Але вона вже припала до його грудей.

— Як же мені було жити без тебе? Хіба можна відвикнути від щастя? Я впала в розпач, мало не вмерла… Я розповім тобі все, побачиш… А ти… втік од мене.

І справді, за ці три роки він з природженого боягузтва, властивого сильнішій статі, вперто уникав зустрічі з нею. Тихенько похитуючи головою і ніжно ластячись до нього, Емма говорила далі:

— Ти кохаєш інших? Признавайся! О, я їх розумію, я прощаю їм; ти, певно, спокусив їх, як спокусив і мене. Ти справжній мужчина! Тебе не можна не полюбити. Але ми все почнемо спочатку, правда ж? Ми знову кохатимемось! Дивись, я сміюсь, я щаслива… Та говори ж!

Вона була чарівна. Сльози бриніли у неї в очах, як дощові краплі після грози в синій чашечці квітки.

Він притягнув її до себе на коліна і лагідно гладив рукою її лискуче волосся, по якому золотою стрілкою тріпотів останній промінь надвечір'я. Вона схилила голову; він тихенько, кінчиком губ поцілував їй очі.

— Але ти плачеш! — сказав він. — Чого?

Вона розридалась. Родольф вирішив, що то порив любові; коли вона стихла, він подумав, що її мовчання — останній прояв соромливості. Тоді він гаряче промовив:

— О, прости мені! Я кохаю одну тебе! Я був дурний і злий. Я люблю тебе і любитиму довіку! Але що тобі? Говори!

Він став перед нею навколішки.

— Ну… я розорилась, Родольфе… Позич мені три тисячі франків!

— Бачиш… — обізвався Родольф, потроху підіймаючись на ноги; обличчя його набрало серйозного виразу.

— Знаєш, — скоромовкою провадила Емма, — мій чоловік віддав усі свої гроші на проценти одному нотаріусу, той утік. Ми залізли в борги; пацієнти нам не платили. Зрештою, ліквідація ще не скінчилась; у нас іще будуть гроші. Але зараз ми не змогли внести трьох тисяч — і нас описали. Зараз, оце сьогодні, нас продадуть з молотка… Ось я й прийшла в надії на твою дружбу.

«Ага, ось чого вона прийшла!» — зненацька збліднувши, подумав Родольф.

І спокійнісінько відповів:

— У мене немає грошей, дорога пані.

Він казав правду. Якби в нього були гроші, то він, певна річ, дав би, хоч робити такі великодушні жести не надто приємно: ніяка буря не ламає так кохання, як грошова просьба.

Кілька хвилин Емма дивилась на нього мовчки.

— У тебе немає!..

Вона декілька разів повторила:

— У тебе немає!.. І нащо було мені наражатись на це останнє приниження. Ти ніколи не любив мене. Ти не кращий за інших!

Вона зраджувала, губила саму себе.

Родольф перервав її, запевняючи, що і сам зараз перебуває в скрутному становищі.

— Ох, як мені тебе жаль! — відповіла Емма. — Жаль, ще й дуже!

І вона затрималась поглядом на карабіні з срібним карбуванням, що виблискував на щиті, обтягненому сукном.

— Та хіба ж бідний оправляє сріблом собі рушниці? Хіба бідний купує годинника з перламутровою інкрустацією? — вела вона далі, показуючи на булівський годинник, що висів на стіні. — Хіба бідний заводить канчуки з золоченими ручками (вона торкнулась рукою канчука), хіба він носить золоті ланцюжки? Авжеж, у тебе повна чаша! Навіть поставець з лікерами в кімнаті! Ти любиш пожити, ні в чому собі не відмовляєш, маєш замок, ферму, ліси, держиш хортів, їздиш у Париж… Та хоч би й це взяти, — схопила вона з каміна пару запонок, — навіть такий дріб'язок можна повернути на гроші!.. О, мені не треба! Лиши собі.

І вона так швиргонула ті запонки, що вони брязнули об стіну і золотий ланцюжок на них розірвався.

— А я… Я б тобі все віддала, я б усе продала, я б працювала на тебе своїми руками, я б ходила жебрати по дорогах за одну твою усмішку, за один твій погляд, за одне твоє спасибі!.. А ти спокійно сидиш у кріслі, неначе мало ще завдав мені горя… А чи ти знаєш, що якби не ти, я могла б жити щасливо? Хто тебе примушував?.. Чи, може, ти пішов із ким на парі? Але ти ж любив мене, ти ж сам казав… Ось і тільки що… Ох, краще б ти був прогнав мене! У мене руки ще не охололи від твоїх цілунків. Ось тут, на цьому килимі, ти навколішках присягався мені, що любитимеш довіку!.. Ти примусив мене повірити; ти два роки тримав мене в омані найсолодших, найрозкішніших мрій!.. А пам'ятаєш наші плани подорожі? О, твій лист, той лист… Він мені серце розірвав! І ось тепер, коли я прийшла до нього — багатого, щасливого і вільного! — прийшла просити допомоги, у якій мені не відмовила б перша-ліпша стороння людина; коли я благаю його, коли я знов приношу йому всю мою ніжність, — він відштовхує мене, бо це коштувало б йому три тисячі франків!