Мишель Монтень - Проби

Підуть, одначе, й вони, звікувавши свій вік, за тобою.

Хіба все не прямує тією самою ходою? Чи є хтось, хто б не старівся укупі з вами? Тисячі людей, тисячі звірів, тисячі інших істот мруть тієї самої миті, що й ви:

Ночі такої немає, ні дня, ні зорі світової,

Щоб не почула дитячого крику, а з ним одночасно

І супровідників смерті — плачу й молитов похоронних.

То чому ви бунтуєте, що не годні пнутися задки? Ви ж бо чимало бачили таких, що вчасно переселилися з сього світу на той, уникнувши, завдяки цьому, великої недолі. Та чи бачили ви хоч одного, кому смерть її завдала? Чи ж не дурниця ганити те, чого ти не спізнав ні на власному, ні на чужому досвіді? Чого ж ти скаржишся і на мене і на свій льос? Чи ми тобі кривду чинимо? Кому-бо годиться керувати: тобі нами чи нам тобою? Ще не настав твій реченець, а життя твоє звершилось. Маленький чоловічок такий самий абсолютний, як і великий; ані людей, ані людського життя не зміряти ліктями. Хірон [56] Кентавр Хірон — син Хроноса і німфи, вирізнявся серед кентаврів добротою і мудрістю, Аполлон та Артеміда навчили його лікувати і полювати, згодом став наставником Ахілла, Геракла, Ясона та інших героїв. Страждаючи від випадкової рани стрілою, зголосився замінити Прометея, поступившись йому своїм правом на безсмертя, і посів місце серед сузір'їв, назвавшись Стрільцем. знехтував безсмертя, дізнавшись від Сатурна, свого батька, бога безконечного часу, що таке це безсмертя. Уявіть-но собі це вічне життя, і ви побачите, наскільки воно було б для людини обтяжливіше і нестерпніше, ніж те, що я дала їй. Якби ви не мали смерті, ви б кляли мене чорно за те, що я позбавила вас її. Я зумисне заправила її дрібкою гіркоти, аби перешкодити вам з огляду на її приступність надто хтиво і нестямно кидатися до неї. Аби утримати вас у цій поміркованості, якої я від вас вимагаю, аби ви не тікали від життя, ані ховалися у смерті, я помістила і те і те між солодощами та гіркотою.

Я навчила Талеса, першого з ваших любомудрів, що жити і помирати одне й те саме. Отож тому, хто запитав, чому тоді він не помирає, мудрець відповів дуже дотепно: «Саме тому, що це одне й те саме».

Вода, земля, повітря, вогонь та інші частини моєї будови однаковою мірою знаряддя життя і знаряддя смерті. Чому боятися останнього дня? Адже він не більше спричиняється до твоєї смерті, ніж решта всі. Останній крок не викликає змори, він лишень дає її відчути. Усі дні життя ведуть до смерті, а останній лише доводить до неї».

Такі ласкаві поради нашої матінки природи.

Я не раз міркував над тим, чому на війні смерть (як для нас самих, так і для інших) виглядає не такою страшною, як у себе вдома; коли б це було не так, військо складалося б із самих лікарів та плаксіїв; а ще над тим, чому, дарма що смерть завше однакова, селяни і люди простого стану сприймають її спокійніше, ніж решта всі? Щодо решти, якщо по правді, я гадаю, що журні міни та страшливі церемонії, якими її оточують, вражають більше, ніж сама смерть. Яка нова, незвичайна обстава: голосіння матері, жінки, дітей, схвильовані і вражені візитери, послуги численних блідих і заплаканих челядників; притемнений покій, запалені свічки; лікарі та священики при узголів'ї! Словом, довкола нас тільки жах і перестрах. Ми відчуваємо себе так, ніби нас поховали і закопали живцем! Діти лякаються навіть своїх приятелів, побачивши їх у машкарі: так і ми. Треба зірвати цю маску як із речей, так і з осіб; і як її зірвуть, ми побачимо під нею ту саму смерть, яку напередодні пахолок чи проста дівка пережили без ляку й обави. Щаслива смерть, яка не лишає часу на рихтування таких урочин!

Жак Аміо, великий милостинник Франції, оповів мені одного разу славну історію про одного з наших княжат (гадаю, нашим його можна назвати з цілковитим правом, хоча родом він чужинець). Як почалися наші чвари під час облоги Руана, князь дістав від королеви-матері застереження, що на його життя готується замах; зокрема в листі зазначалося, хто саме має його вбити. Був то анжуйський, а може, менський шляхтич, який із цією метою учащав до княжого двору. Князь нікому не звірився про одержану засторогу. Але назавтра, гуляючи по горі святої Катерини, звідки обстрілювали Руан (ми його тоді облягали), у супроводі тамтого великого милостинника і ще одного біскупа, він угледів цього шляхтича, якого знав у вічі, і звелів його погукати. Скоро-но той постав перед ним, князь (бачачи, як той блідне і тремтить, бо ж сумління мав чорне) сказав йому так: «Мостивий пане, ви здогадуєтесь, чому я вас позвав; це видко з вашого обличчя; нема чого переді мною критися, я знаю про все так докладно, що ви тільки погіршите справу, намагаючись відкрутитися. Ви добре знаєте те-то й те-то (тут він виклав найпотаємніші подробиці змови). Якщо вам дороге життя, викладіть мені без вагань усю правду про замах». Коли нетяга збагнув, що його піймано на гарячому (королеві все виказав один з його спільників), йому не зосталося нічого іншого, як скласти перед себе долоні й благати князя зглянутися; він уже лаштувався впасти до його ніг, але той утримав його, ведучи далі свою річ: «Устаньте, скажіть, чи я коли вас кривдив? Чи докучав комусь із ваших своєю ненавистю? Ще не минуло й трьох тижнів, як я вас знаю; яка падь на вас пала, що ви погодились зазіхати на моє життя?» Шляхтич пробелькотав, що жодної поважної причини він не мав — просто тяг руку за своєю партією; його переконали, ніби то річ боговгодна — в будь-який спосіб згладити зі світу такого могутнього ворога їхньої віри. «Так ось, — підхопив князь, — я покажу вам, наскільки віра, яку я сповідую, людяніша за ту, яку ви маєте за свою. Ваша нараяла вбити мене, навіть не вислухавши, хоча я нічим не скривдив вас; а моя наказує пробачити вам, хоча доведено, що ви зголосилися погубити мене ні за що ні про що. Забирайтеся геть з-перед очей моїх, щоб я вас більше не бачив; якщо маєте олію в голові, то, беручись до чогось, шукайте собі порадників серед людей чесніших, ніж досі».