Оноре Бальзак - Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо

— Хай люди кажуть, що я винна гроші панові де Марсе, — все-таки це краще, ніж признатися, що пан де Трай коштує тобі більше ніж двісті тисяч франків, — відповіла пані де Нусінген.

— Дельфіно! — крикнула графиня, ступивши крок до неї.

— Я кажу тобі правду у відповідь на твій наклеп, — холодно відповіла баронеса.

— Дельфіно! Ти…

Батько Горіо кинувся до графині і затулив їй рота рукою.

— Боже! В чому це у вас руки? — спитала Анастазія.

— Так, так, вибачайте, — мовив бідолашний батько, витираючи руки об штани. — Я ж не знав, що ви прийдете, я переїжджаю.

Він зрадів, що викликав докір і обернув на себе доччин гнів.

— Ах! — вів далі старий, сідаючи. — Ви краєте мені серце. Я вмираю, діти мої. Мозок мій палає, мов у вогні. Та будьте ж милі, добрі, любіть одна одну. Ви мене вб'єте! Ну, Дельфіно, Назі, опам'ятайтесь, ви обидві й винуваті, й ні. Дедель, — сказав він, підводячи на баронесу повні сліз очі, — їй треба дванадцять тисяч франків, давай пошукаємо цю суму. Не дивіться так одна на одну. — Батько став навколішки перед Дельфіною. — Попроси в неї пробачення, заради мене, — прошепотів він їй на вухо, — вона нещасніша за тебе, ну!

— Назі, бідна моя, — сказала Дельфіна, налякана виразом дикого, божевільного страждання, що з'явився на батьковому обличчі, — я винувата, поцілуй мене…

— Ах! Ви ллєте цілющий бальзам на моє серце! — крикнув батько Горіо. — Але де знайти дванадцять тисяч франків? А що, як я піду замість когось у рекрути?

— Батьку! — вигукнули обидві дочки, обіймаючи його. — Ні, ні!

— Хай Бог нагородить вас за самий цей намір, усім життям своїм ми не зможемо за це заплатити, правда ж, Назі? — сказала Дельфіна.

— До того ж, любий тату, це була б тільки крапля в морі, — зауважила графиня.

— То що ж, виходить, не можна нічого заробити й своєю кров'ю? — вигукнув старий у розпачі. — Я віддам своє життя тому, хто тебе врятує, Назі, я вб'ю будь-кого заради цього! Я зроблю, як Вотрен, піду на каторгу, я… — Горіо спинився, наче вражений громом. — Нема нічого! — кричав він, рвучи на собі волосся. — Якби я знав, де можна вкрасти, але ж це дуже важко — знайти таке місце. До того ж потрібні люди, час, щоб пограбувати банк. Отже, мені лишається вмерти, тільки вмерти. Так, я вже ні на що не придатний, я вже не батько, ні! Вона мене просить, вона в скруті… А я, жалюгідний, нічого не маю. Ах ти, старий негіднику, ти собі забезпечив довічну ренту, а дочки? Що ж, виходить, ти їх не любиш? Пропадай, пропадай тепер, як пес! Так, я гірший за собаку, собака не вчинив би так! Ой голова моя! Вона горить…

— Тату, перестаньте!.. — скрикнули обидві жінки, підбігши до батька, щоб не дати йому розбити голову об стіну. — Схаменіться!

Горіо схлипував. Ежен, переляканий, схопив вексель, виданий Вотренові; гербовий папір був придатний для більшої суми. Виправивши цифру, Ежен приготував формальний вексель на дванадцять тисяч франків на ім'я Горіо і ввійшов у сусідову кімнату.

— Пані, ось гроші, які вам потрібні, — сказав він, подаючи вексель графині. — Я спав, ваша розмова збудила мене, і я дізнався, скільки я винен панові Горіо. Ось вексель, який ви можете дисконтувати. Я сплачу вчасно.

Графиня остовпіла, тримаючи в руці вексель.

— Дельфіно, — мовила вона, збліднувши і затремтівши від гніву, люті та обурення, — я все могла тобі простити, Бог свідок, але це!.. Пан де Растіньяк був тут, ти це знала! І в тебе вистачило підлоти помститися на мені, примусивши мене розкрити перед ним мої таємниці, моє життя, життя моїх дітей, мою ганьбу, мою честь! Ні, тепер ти для мене не існуєш. Я ненавиджу тебе, я зроблю тобі найгірше зло, яке тільки зможу, я…

Лють не давала їй говорити далі, горло їй перехопило.

— Та це ж мій син, моя дитина, твій брат, твій рятівник! — кричав батько Горіо. — Поцілуй же його, Назі. Ось, бачиш, я його цілую, — казав він, несамовито стискаючи Ежена в обіймах. — О дитино моя! Я для тебе буду більше, ніж батько, я заміню тобі сім'ю, я хотів би бути богом, щоб кинути до твоїх ніг увесь світ. Та поцілуй же його, Назі! Це не людина, це ангел, справжній ангел.

— Облиште її, тату, вона зараз не при своєму розумі, — сказала Дельфіна.

— Я не при своєму розумі? А ти, ти? — спитала графиня де Ресто.

— Діти мої, я умру, якщо ви не перестанете! — скрикнув старий і впав на ліжко, немов уражений кулею. — Вони вбивають мене, — пробелькотав він.

Графиня глянула на Ежена, що стояв нерухомий, приголомшений цією дикою сценою.

— Пане… — мовила вона, запитуючи жестом, голосом, поглядом і не звертаючи уваги на батька, якому Дельфіна поспішно розстебнула жилет.