Віктор Астаф’єв - Сучасна російська повість

Нагорі завмерли. Чийсь, що було вихопився і мовби жалібний смішок нараз умовк. Хлопець, котрий подавав команди, лунко облизнувся і задумливо, протяглим голосом, сказав:

— А ти, дівко, не ухоркалася.

Молода підвела вгору ще більш примружені очі і, вже дражнячи людей з теплохода, знову потяглася губами до губів молодого і завовтузилася в них.

— Я кажу, не ухоркалася вона в тебе, — з веселою злістю гукнув хлопець до молодого. — Що ж це ти так, га?

— Їдь, куди їдеш, — відмахнувся той.

— Я-бо поїду, але ти дивись, коли б з твоєї команди хтось до неї не під’їхав. Он вони, всі, як один, комсомольці-добровольці. Дивись!

Почалася перепалка. Молодий, кваплячись уникнути її, потис комусь, хто від’їжджав, руку і потягнув за собою молоду. З палуби, поверх дебаркадера, було видно, як вони піднялися на берег і, не озираючись, зайшли в автобус. Хлопці з весілля спробували силоміць забрати туди ж і того, хто від’їжджав, але він вирвався і заскочив на теплохід.

Хлопець поруч з Віктором довго не вгамовувався:

— Дивися, жук який! Забрав. З’їли б її тут. Вона йому ще покаже! Вона йому покаже! — погрожував він. — Ця дівка — о-е-ей! Он, поїхали, повіз. Вези, вези, не зупиняйся, а то коли б не дременула. Я йому правильно сказав, він мене не раз пригадає. Жени-их.

Коли знову рушили, почало вже смеркати. Сонце давно зайшло, на береги лягла суцільна густа тінь, і тільки біля самої води вузькою ламкою смугою жовтів кам’янишник. Гори, вдалині мовчазні і низько згорблені, затягувало сірою, ледь вловною імлою. Де-не-де вже пробивалися вогники, але, помиготівши, зникали, розчинялися в непевному і хисткому світлі присмерків. Небо видавалося підталим, розмитим, зірки на ньому ще не проклюнулися, обрій м’яко і невидимо зливався з землею. Від води тягло вогкістю і пріллю, але й крізь них з берегів досягали слабкі і приємні, що ледь гірчили, запахи охололого жаркого дня. Річка світилася мовби зсередини, зі своєї глибини, і, мінячись, від краю і до краю блищала чіткою, густо-синьою стрічкою, таємничою і холодно-казковою, над якою в повітря піднімалося бліде і примарне сяєво. Розмірено й приглушено шуміла за бортом вода, та від хвилі, що котилася по камінню, долинало обережне й лінькувате жебоніння.

Віктор стояв, слухав, дивився. І ці сумні й чуткі картини пізнього літнього вечора біля річки, з неспокійними й теплими, ще не затужавілими, барвами; чисті, неголосні звуки, що плямили тишу, що наповзала на землю, чуйність, чуткість і нестійкість усього цього пробуджували в ньому солодке і щемливе почуття вдячності й любові. «Як же так? — дорікаючи і журячись у забутті, розмірковував він. — Чому ми на шкоду собі не хочемо помічати те, що нам необхідно знати й бачити найперше? Чому так багато часу перебуваємо ми у турботах про хліб єдиний, і так рідко підводимо очі довкруж себе і зупиняємося подивовані й стривожені; чому я раніше не розумів, що це моє і що без цього не можна жити? І чому забуваємо, що саме в такі хвилини народжується і сповнюється красою й добрістю людська душа?»

Він запитував і нічого не міг відповісти.

Потім уже не дивився, не слухав і не розмірковував. Він линув у повітрі зовсім один, завертаючи то до далеких мовчазних гір чи до чорної ріллі, то знову повертаючись до річки, і все, що залишалося позад нього, поринало в сон. Він линув, благословляючи на відпочинок і наснагу рідні місця, що розкрилися йому в свою заповітну годину, і чув, як вони озиваються до нього вдячним шепотом.

Повз; зовсім близько, прошумів острів, високий і заокруглений, наче баржа, і Віктор отямився. Авжеж, пропливли острів. Як гарно тепер на островах, де піднімаються м’які й ніжні, наче хутро, трави і особливо яскраво й щедро цвітуть квіти, де запахи води, землі й буйної зелені змішуються в тонкий і гострий п’янкий настій, який, незважаючи на вічні вітри, ніколи не зникає, тільки на осінь стає гострішим і сухішим. Від вітрів гнуться в один бік дерева, проте стоять міцно, кремезно, широко розкинувши чіпке й туге коріння. Біля води зарості вільхи й шелюги, а в ній ягідник — найбільше смородини. І завжди на острові з’являється дивовижне — оманливе і водночас вірне — відчуття руху, мовби ти на кораблі, на пароплаві, що пливе повагом і велично, і з’являється не так від води довкола, як від хвилюючого почуття якоїсь піднесеності над землею, хмільного й омріяного ширяння. Знаєш, що стоїш на твердій землі, проте під ногами, рухаючись, злегка тремтить, повертає то ліворуч, то праворуч, і ти вже неспроможний боронитися — линеш кудись обережно, загадково.