Френсіс Годґсон Бернет - Таємний сад

— Ну, якщо вчора ти показала мені ключ, то нині мусиш знайти хвіртку, — вимовила вона, звертаючись до пташки. — Та ти, певно, не знаєш. Тобі вона не потрібна — летиш собі куди хочеш…

В Індії Мері багато чула про чари: коли няня розповідала їй казки, то там без них ніяк не обходилося. І те, що трапилося далі, годі було назвати інакше.

Мері стояла перед самою стіною, піднявши очі на малинівку. У цю мить сильний порив вітру здмухнув плющеві пагони просто на неї. Дівчинка схопила їх рукою — й остовпіла. Просто перед її носом була… кругла ручка старої хвіртки!

Мері гарячково взялася відсувати убік пагони. За кілька хвилин хвіртку було звільнено. Дівчинка сягнула до кишені по ключ, тремтячими руками встромила його у замок і повернула. Замок подався.

Вона глибоко набрала у груди повітря і сторожко озирнулася, чи ніхто її не бачить. Проте на доріжці не було ні душі. Тоді Мері обережно опустила назад плющ, повільно відчинила хвіртку і прослизнула всередину, обачно зачинивши її за собою.

Дівчинці просто перехоплювало подих від щастя: вона стояла у заповітному саду.

Мері багато разів уявляла собі, як виглядає цей таємничий сад, але те, що відкрилося її очам, перевершувало найсміливіші мрії. Якщо ззовні стіну, що відгороджувала сад, обснував плющ, то зісередини її також зашили зарості якихось в’юнких рослин — самого муру не було видно зовсім. Довкола буяли троянди — вони так розрослися, що деякі кущі майже сягали дерев. Тільки о цій порі на них не було ані листя, ані квітів, тож Мені не знала, чи вони живі, чи, може, всі посохли. Однак це дивовижне гіллясте мереживо робило все довкола таким незвичайним, що Мері була просто захоплена. Звісно, а як іще мав би виглядати сад, де цілих десять літ не ступала людська нога!

— Як тут тихо! — прошепотіла дівчинка. — Як тихо!

Мері стояла, вслухаючись у тишу. Навіть малинівка — і та вмовкла. Пташка лише позирала на неї з дерева, мовби даючи змогу все оглянути.

— Подумати лишень, я тут перша людина за десять років, — знову прошепотіла дівчинка.

Вона обережно рушила далі. Дівчинка ступала навшпиньках, ніби боялася когось розбудити. Мері стала перед одним кущем і підняла голову, роздивляючись переплетене гіляччя. «Цікаво, він живий?» — подумала вона.

Якби тут був Бен Везерстаф, то він би відразу це визначив, тільки кинувши оком. А Мері лише гадала і мріяла, аби з весною тут скрізь з’явилися листочки і квіти. Їй навіть не хотілося думати, що сад міг увесь загинути. Тепер це був її світ. Тут навіть сонце здавалося теплішим, а небо яснішим!

Малинівка перелітала від куща до куща услід за Мері, весело щебечучи. Пташка немовби показувала дівчинці усі її володіння. Врешті Мері також набралася відваги і перестала ступати навшпиньках. Далі вона захотіла оббігти увесь сад зі скакалкою. Так і зробила. Дівчинка весело мчала по стежках і альтанках, уже цілком освоївшись у новому просторі. Час від часу зупинялася, аби перепочити або щось ліпше роздивитися. Ось і зараз вона зупинилася перед одним високим квітником — її увагу привернули якісь ясно-зелені крапочки на чорній землі. Мері одразу згадала, що казав Бен Везерстаф, і стала навколішки, аби їх роздивитися.

— Паростки, маленькі паростки! З них можуть бути крокуси, або підсніжники, або нарциси! — не ймучи віри своєму щастю, прошепотіла дівчинка. — Може, і в інших місцях вони вже пробилися. Обійду ще раз все уважно.

Мері покинула скакати й повільно, крок за кроком, обстежувала землю. І справді, поміж пожухлою торішньою травою, на квітниках, побіч доріжок вона іще знайшла чимало тендітних паростків.

— Цей сад живий, — захоплено вигукнула вона. — Нехай троянди посохли, зате росте щось інше.

Мері ніколи в житті не працювала на землі, але побачила, що у деяких місцях стара трава та сухі галузки геть заступили сонце цим тендітним звістунам весни.

Дівчинка роззирнулася і знайшла патичок з гострим кінцем, а тоді взялася до праці. Вона розпушила землю навколо паростків і виполола бадилля.

— Ну ось, тепер вони можуть дихати, — сказала вона, коли скінчила роботу із першим клаптиком. — Що ж, у мене ще багато роботи. Треба всіх їх звільнити — нехай ростуть. Якщо не встигну сьогодні, то прийду завтра.

Дівчинка переходила від одного місця, де пробивалися паростки, до другого, завзято шпортала патичком землю, виполювала бур’яни. Оглядаючи оброблений клаптик, вона усміхалася до паростків і розмовляла з ними, наче вони були живі. У роботі вона розігрілася і зняла зі себе пальтечко, а далі й капелюшок.