Френсіс Годґсон Бернет - Таємний сад

— Певно, знов не туди повернула, — сказала дівчинка до себе. — І куди тепер іти?

Тут її роздуми обірвав плач. Знову! І це було зовсім близько. Її серце швидко забилося. Мері повернулася і рукою мимовільно зачепила гобелен. Він відхилився — дівчинка від несподіванки аж відсахнулася: під ним ховалися двері! Не встигла вона навіть про це подумати, як двері самі відчинилися — і перед нею постала місіс Медлок із в’язкою ключів у руці.

— Ти що тут робиш? — суворо спитала вона, схопивши Мері за руку. — Що я тобі говорила? Не вештатися де не просять!

— Я заблукала, — спробувала пояснити Мері. — Не знала куди іти, і почула чийсь плач.

Зараз вона просто ненавиділа місіс Медлок.

— Ти нічого не чула, — гостро сказала економка. — Негайно повертайся у свою кімнату або… або я добре намну тобі вуха.

І вона повела дівчинку по коридорах, а тоді впхнула її у кімнату.

— А тепер будеш ту’ сидіти, інакше просто замкну тебе на ключ, — категорично заявила місіс Медлок. — Хай господар знайде тобі гувернантку. За тобою треба добре дивитися, а я маю купу роботи.

Вона вийшла і грюкнула за собою дверима. Мері опустилася на килимок перед каміном, бліда від гніву.

— Там хтось плакав… плакав… плакав! — повторювала сама до себе.

Гаразд, вона все одно дізнається, у чім тут річ. Мері вже двічі чула цей плач, їй не здалося. Але потім дівчинка згадала слоників з вітальні, мишенят у подушці — і поволі заспокоїлася.

Через два дні врешті випогодилося. Мері розплющила очі і відразу зірвалася з ліжка.

— Диви! Дивися! — гукнула Марті, показуючи у вікно.

За ніч вітер розігнав сірий туман і хмари. Над пустищем синіло чисте небо. Вітер теж ущух. Мері навіть не мріяла побачити таке бездонно-синє небо. В Індії небозвід завжди пашів спекою, а тут глибока холодна синь, наче на озері. Тільки де-не-де пропливають маленькі білі хмарки, неначе спінені хвильки. Та й саме пустище позбулося своєї сірости, заграло новими барвами.

— Ага, бачиш, — усміхнулася Марта. — В цю пору так є: то дощ, буря, то сонце засвітить. Весна надходить.

— Я думала, що в Англії завжди або сіро, або ллє дощ, — мовила Мері.

— Та нє! Ані близько! — вигукнула Марта, відсунувши від себе щітку.

— Що-що? — перепитала Мері.

Марта засміялася.

— Ну от, знов я балакаю по-йоркширському, — мовила вона. — «Ані близько» означає «зовсім ні», — повільно вимовила. — Я ж тобі казала, що тобі сподобає’ся наше пустище. Як пригріє сонечко, як зацвіте дрок, рокитник і верес — ту’ найгарніше в світі. І метелики літають, і бджоли, і жайворонки співають. Тоді тебе, певно, додому не заженеш, як Дікена.

— А далеко до пустища? Чи я зможу дійти? — задумливо спитала Мері, дивлячись у вікно. Вона ж бо пам’ятала, які великі сади довкола будинку, а пустище починається ген-ген за маєтком. Але ці простори, залиті сонцем, вабили дівчинку.

— Гм, не знаю, — завагалася Марта. — Думаю, там зо п’ять миль буде, а так далеко ти ще зроду не ходила. До нашої хатини якраз стільки, а вона стоїть на краю пустища.

— Я хочу подивитися на неї, хочу побачити, як ви живете, — загорілася Мері.

Марта на якусь мить перестала чистити решітку і з цікавістю дивилася на неї. Очі дівчинки палали, личко пашіло. Де й поділася та зверхність, яку юна панянка виявляла до неї у перший день?! Зараз Мері нагадувала її маленьку сестричку, Сюзан-Ен, коли та чогось дуже хотіла.

— Слухай, давай зробимо так: зара’ я закінчу роботу і піду додому, бо маю вільний день. А там спитаю маму. Вона щось порадить, — вирішила Марта.

— Твоя мама дуже мила, я так думаю, хоча ще ні разу її не бачила, — сказала Мері.

— Вона всім ся подобає, — усміхнулася Марта, дочищаючи решітку. — І місіс Медлок її поважає. Як мама її попросить, то місіс Медлок відразу відпустить тебе до нас.

Марта витерла обличчя другим боком долоні і повела далі:

— Вона дуже добра, наша мама. І весь час у роботі, як бджілка. Все щось варить, шиє, миє, пере. Як довго її не бачу, то мені сумно, а як йду додому через пустище, то аж співаю, що її зобачу.

— Дікен, певно, також дуже милий, — додала Мері.

— Ага, його всі пташки, і кролики, і вівці, і поні, і лиси — всі люблять, — погодилася Марта. — От цікаво, що він про тебе скаже? — замислилася, дивлячись на неї.

— Певно, я йому не сподобаюся, — сухо відповіла Мері. — Я ще нікому не сподобалася.

— Гм, а ти сама собі подобаєшся? — раптом спитала її Марта.

Мері це питання застало зненацька.