Френсіс Годґсон Бернет - Таємний сад

Зараз Мері було не впізнати. Куди й поділася її різкість, впертість, затятість! Дівчинка так тепло, так ніжно й пестливо зверталася до пташки, що Бен Везерстаф аж рота роззявив від здивування.

— Ти диви! — вигукнув він. — Зара’ ти говориш з нею так мило, як Дікен зі своїми звірятами. А я вже думав, що ти злюка!

— Ви знаєте Дікена? — стрепенулася Мері.

— А хто ж його не знає? Його де хочеш можна стріти, на цілім пустищі. Ту’ його кожна билинка знає.

Присягаю, лисиці, певно, самі показують йому свої кубла, та й жайворонки перед ним ся не ховають.

Щойно Мері зібралася більше розпитати про Дікена, як малинівка перестала співати, стріпнула крильцями і полетіла. Дівчинка провела її поглядом.

— Ой, вона перелетіла через стіну, дивіться! — тут-таки скрикнула Мері. — Полетіла у яблуневий сад… а тепер через другу стіну… у сад, де нема входу!

— Бо в тім саду вона ся появила на світ і там живе, — пояснив старий Бен. — А навесні шукає собі пару поміж трояндових кущів. Там багато малинівок.

— Поміж трояндових кущів, — повторила Мері. — Там є троянди?

— Десять років тому були, — буркнув Бен Везерстаф і взявся копати.

— Як би я хотіла на них подивитися! — мрійливо вимовила Мері. — А де хвіртка? Як туди пройти?

При цих словах Бен із силою загнав заступ у землю, а на його обличчя повернувся той самий похмурий вираз, який був раніше.

— Нема хвіртки, — відрубав він.

— Як це нема?! — вигукнула Мері. — Мусить бути.

— Нема і край! Ніхто не знає, де вона. А ти… ти не пхай свого носа, куди не треба. Іди собі і бався. А я не маю часу з тобою ото балакати. Кінець!

Чоловік закинув лопату на плече і пішов геть, навіть не глянувши на неї ані не попрощавшись.

Для Мері Ленокс всі дні у маєтку минали однаково. Щоранку вона прокидалася і бачила Марту, яка навколішках запалювала вогонь у каміні. Тоді дівчинка вставала і йшла до другої кімнати снідати. Ніколи не смакував їй той сніданок — от, просто сиділа і щось дзьобала собі для годиться. Після того дивилася через вікно на безмежне пустище, яке простягалося від краю до краю. Потім вдягалася і виходила надвір, бо у будинку робити було нічого. Зрештою, це найліпше, що можна було придумати для юної міс Мері. Оті прогулянки на свіжому повітрі зміцнили її, загартували. Цілими днями дівчинка ходила по стежках та алеях, а потім їй страшенно сподобалося бігати навперейми з вітром, коли ото дмухало в обличчя, свистіло у вухах чи штовхало у спину. Тоді їй здавалося, ніби вона змагається з якимсь невидимим велетом. Від цих забав личко дівчинки зарум’яніло, а в очах з’явився жвавий блиск. Правда, сама Мері про це ще не здогадувалася.

Мало того, після кількох таких прогулянок Мері прокинулася з відчуттям голоду і за столом уже не марудила над вівсяною кашею, як ото зазвичай у неї було, а взяла ложку і виїла дорешти. Марта зачудувалася.

— Ого, нині ти незле ся справила, — сказала вона.

— Бо мені засмакувало, — відповіла Мері, сама дещо здивована.

— Засмакувало, бо ти добряче ся нагасала, то й апетит прийшов, — завважила Марта. — Наші також: як прийдуть до хати з пустища, то вовка би з’їли. Як будеш ото ся бавити на свіжім повітрі, то і поправишся, і та жовтяниця зійде. Ти вже виглядаєш ліпше.

— Та я не бавлюся, — знизала плечима Мері. — Не маю чим.

— Нема чим бавитися, подумайте! — вигукнула Марта. — Та як то? Наші оно бавляться хоч патичками і камінцями і не нарікають. Тілько надвір їх випусти.

Правду кажучи, забави з камінчиками і патичками Мері не надто собі уявляла. Поки що їй досить було снувати собі по садах і парках, роздивляючись все довкола. Часом їй траплявся Бен Везерстаф, проте кожного разу він був або дуже зайнятий, або геть набурмосений і навіть не дивився у її бік. Якось вона не витримала і рушила просто до нього, аби завести розмову, та чоловік помітив її, закинув на плече лопату і пішов геть, ніби навмисне тікав.

Що ж, розпитувати було нікого і Мері сама прискіпливо оглядала стіни яблуневого саду — у пошуках заповітної хвіртки. Особливо її цікавила ота стіна, що відгороджувала два сади. Попри стіну тягнулася довга доріжка, обмежена з другого боку порожніми квітниками. Й ось на одній ділянці стіни зарості плюща були щільніші, ніж деінде. Виглядало, що упродовж тривалого часу тут ніхто нічого не виполював, не підстригав. Далі рослини попід стіною були доглянуті і виглядали акуратно. Цікаво, чому?

Отож Мері знову і знову приходила у яблуневий сад, шукаючи бодай якогось знаку. Ось і зараз вона зупинилася перед стіною і замислено дивилася, як вітер гойдає гілку плюща, що відхилилась від стіни, коли раптом перед її очима промайнула червона плямка, а далі залунав дзвінкий щебіт. Дівчинка підняла очі і на вершечку стіни побачила Бенову малинівку. Пташка схилила набік голівку і також розглядала її.