— Ми робимо все, все можливе, щоб допомогти тобі, Роджере, — сказала Джі, знову посерйознівши. Навіть голос її постарів; щойно він був твердим і дзвінким, а тепер невпевненим і тремтячим. — Бо ми тебе любимо, й нас багато. Аліса, звичайно, серед усіх найперша. Вона готова перекинути небо й землю. Вона пише листи, відвідує політиків, представників влади, дипломатів. Пояснює, просить. Буває в усіх портах. Вона докладає всіх зусиль, щоб побачитися з тобою. Але це дуже важко. Побачення дозволені лише родичам. Але Аліса особа дуже відома, вона має вплив. Вона здобуде дозвіл і прийде до тебе, побачиш. Ти знаєш, що під час повстання в Дубліні Скотленд-Ярд усе перелопатив у її домі. Вони забрали багато паперів. Вона любить тебе й захоплюється тобою, Роджере.
«Я знаю», — подумав Роджер. Він також любив Алісу Стопфорд Ґрін і захоплювався нею. Історик ірландського походження з англіканської родини, як і Кейсмент, чий дім був одним із найвідвідуваніших інтелектуальних салонів у Лондоні, центром вечірок та зустрічей усіх націоналістів та автономістів Ірландії, вона була для нього більше, аніж подругою та порадницею в політичних питаннях. Вона просвітила його й допомогла відкрити та полюбити минуле Ірландії, її тривалу історію та культуру, що процвітала, перш ніж була поглинута могутнім сусідом. Вона рекомендувала йому книжки, втягувала його в палкі диспути, заохочувала продовжувати вивчення ірландської мови, яку він, на жаль, так ніколи й не опанував. «Я помру, так і не заговоривши ґельською мовою», — думав він. І згодом, коли він став радикальним націоналістом, саме Аліса першою стала називати його в Лондоні прізвиськом, яким нагородив його Герберт Ворд і яке так подобалося Роджерові, — Кельт.
— Десять хвилин, — проголосив шериф. — Час прощатися.
Він відчув, що кузина, обіймаючи його, тягнеться йому до вуха і що це їй не вдається, бо він набагато за неї вищий. Вона запитала, стишивши голос до такої міри, що він став майже нечутним:
— Усі ті жахливі речі, які розповідають про тебе газети, є обмовою і гидкою брехнею, чи не так, Роджере?
Це запитання було для нього таким несподіваним, що він затримався на кілька секунд, перш ніж відповісти:
— Я не знаю, що пишуть про мене газети, люба Джі. Вони сюди не доходять. Але, — провадив він, ретельно добираючи слова, — звичайно ж, вони пишуть брехню. Та я хочу, щоб ти завжди пам’ятала про одну річ, Джі. І щоб мені вірила. Я помилявся в житті багато разів, звичайно. Але я не маю чого соромитися. І ти, і всі мої друзі можуть не соромитися мене. Ти мені віриш, Джі?
— Звичайно, я тобі вірю, — і його кузина заплакала, затуляючи собі рот обома долонями.
Повернувшись у свою камеру, Роджер відчув, що очі йому наповнилися слізьми. Він зробив велике зусилля, щоб шериф не помітив їх. Було дивно, що в нього виникло бажання заплакати. Наскільки він пам’ятав, він жодного разу не плакав протягом цих місяців, після свого арешту. Ні під час допитів у Скотленд-Ярді, ні під час слухання своєї справи в суді, ні коли йому зачитали вирок, який засуджував його до страти через повішення. Чому ж тепер він мало не заплакав. Через Ґертруду. Через Джі. Побачивши, як вона страждає, які переживає сумніви, щонайменше означало, що для неї його особа та його життя є дорогоцінними. Отже, він не такий самотній, яким себе почуває.
Подорож британського консула Роджера Кейсмента вгору по річці Конго, яка почалася 5 червня 1903 року і яка змінить його життя, мала би початися на рік раніше. Він запропонував цю експедицію Форін-Офісу зараз же, як 1903 року після своєї служби у Старому Калабарі (Нігерія), Лоренсо Маркесі (Мозамбік) та Сан-Пауло-де-Луанда (Ангола) був офіційно призначений консулом Великої Британії в Бомі, — можна сказати, в селі, — стверджуючи, що найкращий спосіб надіслати доповідь про становище тубільців у Незалежній Державі Конго — це піднятися від цієї далекої столиці до джунглів і племен Середнього та Верхнього Конго. Там здійснювалися дослідження, про які він інформував своє міністерство негайно, як прибув у цю місцевість. У кінцевому підсумку, зваживши міркування державної ваги, які не давали консулові спокою, хоч він їх і розумів, — Велика Британія була союзницею Бельгії і не хотіла, щоб ця країна кинулася в обійми Німеччини, — Форін-Офіс дав йому дозвіл вирушити в подорож по селах, станціях, місіях, промислових пунктах, таборах і факторіях, де добували каучук, чорне золото, якого тоді жадібно потребували в усьому світі для виробництва коліс та буферів для вантажівок і автомобілів та ще для тисячі промислових і домашніх потреб. Йому доручалося провести розслідування на тих територіях, розташованих у Конго, країні, що належала Його Величності Леопольдові Другому, королю Бельгії, на яких чинилися звірства проти тубільного населення згідно з повідомленнями «Товариства захисту аборигенів» з осідком у Лондоні та кількох баптистських церков і католицьких місій у Європі та в Сполучених Штатах Америки.
Читать дальше