Маріо Варґас Льоса - Сон кельта

Коли наступного разу вони знову побачилися в Берліні, через кілька тижнів, вони пішли вечеряти в ресторан у Шарлотенбурзі [16] Квартал, де стоїть найбільший у Берліні замок. , переповнений румунськими біженцями. Капітан Монтейт, набравшись духу й обережно добираючи слова, щоб його не образити, несподівано йому сказав:

— Сер Роджер, не вважайте, що я невиправдано втручаюся у ваші особисті справи. Але ви не можете далі жити в такому стані. Ви надто важливий чоловік для Ірландії, для нашої боротьби. В ім’я ідеалів, задля яких ви зробили так багато, я благаю вас проконсультуватися з лікарем. Нерви у вас геть зруйновані. У цьому немає нічого дивного. Велика відповідальність і турботи погано вплинули на ваше здоров’я. Те, що з вами сталося, було неминучим. Ви потребуєте допомоги.

Роджер пробелькотів кілька ухильних слів і змінив тему розмови. Але рекомендація капітана налякала його. То його психічний розлад настільки очевидний, що цей офіцер, завжди такий шанобливий і стриманий, наважився дати йому таку пораду? Він прийняв її до уваги. Після кількох розпитувань вирішив піти з візитом до доктора Оппенгайма, який жив за містом між деревами та струмками Ґрюнвальду [17] Ґрюнвальд (зелений ліс) — місцевість на околиці Берліна. . Це був чоловік уже старий, і він уселив Роджерові довіру, бо здався йому досвідченим і впевненим у собі. Вони мали дві тривалі зустрічі, протягом яких Роджер розповів йому про свій стан, про свої проблеми, своє безсоння і свій страх. Він мусив пройти мнемотехнічні випробування та відповісти на багато дуже деталізованих запитань. Закінчивши своє обстеження, доктор Оппенгайм наполегливо порадив своєму пацієнтові лягти до санаторію й відбути курс лікування. Якщо він цього не зробить, то його психічний стан може зазнати остаточного розпаду, який уже розпочався. Він сам зателефонував до Мюнхена й домовився, щоб він зустрівся там із його колегою та учнем, доктором Рудольфом фон Гесліном.

Роджер не став лягати до клініки доктора фон Гесліна, але навідував його по два рази на тиждень протягом кількох місяців. Лікування йому допомогло.

— Не дивно, що з огляду на події, які ви бачили в Конго та Амазонії, й на те, що ви робите тепер, ви маєте такі проблеми з психікою, — сказав йому психіатр. — Богу дякувати, ви не буйно божевільний і не наклали на себе руки.

Це був чоловік ще молодий, залюблений у музику, вегетаріанець та пацифіст. Він був проти цієї війни і проти всіх воєн і мріяв про те, що одного дня настане універсальне братерство — «кантіанський мир», — казав він — в усьому світі, зітруться кордони, й люди почнуть ставитися одне до одного як брати й сестри. З візитів до доктора Рудольфа фон Гесліна Роджер виходив заспокоєний і підбадьорений. Але він не був певен, що його стан поліпшується. Таке добре самопочуття приходило до нього завжди, коли він зустрічав на своєму життєвому шляху людину здорову, добру і схильну до ідеалізму.

Він кілька разів їздив до Цоссена, де, як і слід було сподіватися, Роберт Монтейт здобув прихильність усіх рекрутів Бригади. Завдяки його зусиллям їхня кількість зросла на десятеро людей. Навчання й муштрування відбувалися вельми успішно. Але німецькі солдати та офіцери досі ставилися до бійців Бригади як до полонених і часом знущалися з них.

Капітан Монтейт звертався до Адміралтейства з вимогою, щоб бійці Бригади, як і було обіцяно Роджерові, мали певну свободу, могли виходити в село і вряди-годи випити в таверні кухоль пива. Хіба ми не ваші союзники? Та досі його спроби не дали найменшого результату.

Роджер виступив із протестом. Він мав бурхливу сцену з генералом Шнайдером, комендантом гарнізону Цоссена, який сказав йому, що не може надати свободу тим, котрі поводяться недисципліновано, схильні до бійок і навіть до крадіжок у таборі. Монтейт сказав, що ці звинувачення неправдиві. Єдиними інцидентами були випадки образливого ставлення до ірландців із боку німецьких вартових.

Останні місяці перебування Роджера Кейсмента в Німеччині були позначені палкими суперечками та моментами великої напруги у стосунках із владою. Відчуття того, що він обманувся у своєму ставленні до Німеччини, зростало до самого його від’їзду з Берліна. Рейх не мав ніякого інтересу у визволенні Ірландії, він ніколи не сприймав серйозно ідею про спільну воєнну акцію з ірландськими революціонерами, Канцелярія та Адміралтейство скористалися з його наївності та щирості, примусивши його повірити в те, чого вони не збиралися робити. Задум, що Ірландська бригада воюватиме у складі турецького війська проти англійців у Єгипті, досліджений у всіх подробицях, провалився, коли вже здавалося, що він ось-ось конкретизується, причому йому не дали жодних пояснень. Ціммерман, граф Ґеорґ фон Ведель, капітан Надольни й усі офіцери, які брали участь у цих планах, зненацька стали слизькими й ухильними. Вони заперечували можливість їхньої реалізації, посилаючись на всілякі вигадки. Коли він домагався розмови з ними, вони раптом ставали неймовірно зайнятими, могли приділити йому лише кілька хвилин, питання Єгипту було не в їхній компетенції. Роджер змирився: його мрія, що Бригада перетвориться на невеличку символічну силу в боротьбі ірландців проти колоніалізму, розвіялася з димом.