Маріо Варґас Льоса - Сон кельта

Коли почалося його розчарування Німеччиною, якою, либонь, лише через своє вороже ставлення до Англії, він почав захоплюватися і називати її прикладом ефективності, дисципліни, культури й модерну? Не в перші тижні його перебування в Берліні. Під час своєї подорожі з Кристианії до німецької столиці в супроводі Ріхарда Маєра, який забезпечуватиме йому зв’язок із міністерством закордонних справ кайзера, він ще був переповнений ілюзіями, переконаний у тому, що Німеччина виграє війну і її перемога буде вирішальною для здобуття Ірландією незалежності. Його перші враження від цього холодного міста, политого дощем і затягнутого туманом, яким він побачив Берлін у ту осінь, були добрими. Як заступник державного секретаря в міністерстві закордонних справ Артур Ціммерман, так і граф Ґеорґ фон Ведель, завідувач англійського відділу Канцелярії, прийняли його вельми люб’язно і виявили великий ентузіазм до його планів створення Бригади з ірландських полонених. Обидва вважали за потрібне, щоб німецький уряд виголосив декларацію на користь здобуття Ірландією незалежності. І справді, 20 листопада 1914 року Рейх проголосив таку декларацію, хоч, може, й не в таких точних термінах, на які сподівався Роджер, але достатньо ясно, щоб виправдати позицію тих, хто, як Роджер, закликав ірландських націоналістів до спілки з Німеччиною. А проте, на той час, попри ентузіазм, із яким він зустрів ту німецьку декларацію — зрештою, вона була його безперечним успіхом, — і попри те, що нарешті державний секретар у Міністерстві закордонних справ повідомив, що високе військове командування дозволяє йому нарешті зібрати всіх ірландських військовополонених в одному таборі, де він зможе навідати їх, Роджер почав передчувати, що реальність не сприятиме його планам, а навпаки, приведе їх до цілковитого краху.

Першою ознакою того, що події стали розвиватися в небажаному для нього напрямку, було довідатися з єдиного листа від Аліси Стопфорд Ґрін, якого він одержав за півтора року, — цей лист, щоб дістатися до нього, спочатку перетнув Атлантичний океан і зробив зупинку в Нью-Йорку, де його переклали в іншого конверта, змінивши його адресата та місце призначення, — що британській пресі відомо про те, що він перебуває в Берліні. Це спричинилося до інтенсивної полеміки між націоналістами, які схвалювали, й тими, що не схвалювали його рішення прийняти сторону Німеччини у війні. Аліса його не схвалювала, про це вона написала різко й категорично. Вона додала, що багато прихильників незалежності солідарні з нею. Щонайбільше, писала Аліса, вона могла б прийняти нейтральне ставлення ірландців до європейської війни. Але закликати їх перейти на сторону Німеччини — ні. Десятки тисяч ірландців воюють за Велику Британію. Що відчують наші співвітчизники, довідавшись, що найвідоміші представники ірландського націоналізму закликають до спілки з ворогом, який засипає їх снарядами й душить газом у траншеях Бельгії?

Лист від Аліси став для нього ніби променем сонця. Те, що особа, якою він найбільше захоплювався і до якої, як йому здавалося, він був політично ближчий, аніж до будь-якої іншої, осудила те, що він робить, і сказала йому про це прямо й категорично, приголомшило його. Звичайно, з Лондона, з його далекої перпективи події можуть здаватися зовсім іншими. Але хоч він і намагався знайти для себе багато виправдань, у нього виникали тривожні сумніви: його політична вчителька, його подруга і наставниця уперше висловила йому своє несхвалення, вважаючи, що замість допомагати він завдає шкоди ірландській справі. Відтоді одне запитання безперервно лунало в його свідомості, немов зловісний вісник лиха: «А якщо Аліса має слушність, а я помиляюся?»

Того ж таки місяця листопада німецькі власті послали його на передову лінію фронту, до Шарлевіля, щоб він міг поговорити з військовими командирами про створення Ірландської бригади. Роджер казав собі, що якщо він матиме успіх і створить військову силу, яка воюватиме поруч із німецькими збройними силами за незалежність Ірландії, то, можливо, сумніви багатьох його товаришів, таких як Аліса, розвіються. Вони зрозуміють, що в політиці сентименталізм тільки заважає, що ворог Ірландії — Англія і що вороги її ворогів — це друзі Ірландії. Подорож, хоч і була короткою, але справила на нього добре враження. Високі німецькі воєначальники, що воювали в Бельгії, були переконані у своїй перемозі. Усі вони аплодували ідеї створення Ірландської бригади. З війни він не вельми багато чого побачив: війська на дорогах, шпиталі в селах, шеренги полонених, що охоронялися озброєними солдатами, далекі вибухи снарядів. Коли він повернувся до Берліна, його чекала добра новина. У відповідь на його прохання Ватикан вирішив послати двох священиків туди, де він мав намір зібрати ірландських військовополонених: августинця, фрая О’Кормана й домініканця фрая Томаса Кротті. Корман буде присутній там протягом двох місяців, а Кротті весь час, поки в ньому буде потреба.