Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

За дверима була турецька лазня, зроблена за всіма правилами східного мистецтва. Посередині парної розташовувалася велика, вкрита мармуром восьмигранна лежанка для прогрівання і масажу, вздовж стін — мозаїчні лавки. З протилежного боку — різьблені кам’яні чаші для обмивання і збивання ароматизованої піни із вмонтованими в них мідними кранами з гарячою і холодною водою. Куполоподібне склепіння стелі прикрашали два півмісяці, і завдяки фільтрам зі скла і натуральних кристалів різного кольору все це нагадувало зоряне небо. Кілька різьблених колон граціозно підтримували його, підкреслюючи легкість споруди. Величезна мармурова ванна-купальня, радше навіть басейн, спеціально була доставлена зі Стамбула. Довершували інтер’єр невеликий фонтан і мармурова скульптура «Леда з лебедем», привезена Потоцькими з Неаполя.

Софія присіла, доторкнулася рукою до підлоги, потім — до мармурової лежанки. Вона, як і годиться в турецькій лазні, була дуже тепла.

— Я не вірю своїм очам, Станіславе! Чому ти мовчав увесь цей час?! Кращого подарунка я не могла й чекати. Завтра ж насолоджуся цим дивом!

— Я старався, кохано. Але і це не останній на сьогодні сюрприз, чи не так, Людвігу?

— Так, ваше превосходительство. Може, відкладемо на завтра?

— Ні-ні, — заметушилася Софія. — Показуйте всі свої карти, пане інженере.

— Тоді прошу всіх пройти до парку.

У парку на одному з островів з’явився новий павільйон. У ньому Метцель обладнав і турецьку лазню, і римську терму з напівкоштовним камінням жадеїтом у кам’янках лазні (граф Станіслав завчасно вислав камінь з Італії). А купіль з холодною водою була прямо в озері.

— Тепер я зможу відчувати себе в палаці султаном, а тут — римським патрицієм, — веселився граф Станіслав.

— А я буду твоєю одаліскою, мій повелителю, — загадково мовила Софія.

12 листопада 1799 року, незабаром після повернення до Тульчина, у Софії та Станіслава народився другий син, Мечислав.

— Знаєш, як ми ласкаво називатимемо його? — запитала графиня, милуючись своїм маленьким синочком.

— І як же?

— Мімі.

— Мімі?

— Так, Мімі, мені так хочеться, — усміхнулася графиня.

Але завершити рік на мажорній ноті не вдалося.

На початку грудня спокій жителів Тульчинського палацу порушив приїзд фельд’єгеря з Петербурга від імператора Павла Петровича. Фельд’єгер прибув не один, а з сином Станіслава Юрієм.

«Ваша світлосте! — так офіційно імператор звертався до графа Потоцького. — Відправляю у ваші руки сина вашого Юрія. Бачить Бог, я намагався всіма засобами відволікти його від згубної пристрасті до карт, підвищуючи його в чинах і виявляючи свою милість до нього. Але, на жаль, він не дослухався до голосу розуму, все більш і більш занурюючись у безодню розбещеності. Вважаю, що тільки під вашою пильною опікою в ньому відбудуться зміни на краще, і його поведінка не викликатиме більше тривоги.

Залишаюся завжди щирий у милості до вас. Павло».

Юрій зі сльозами впав до батьківських ніг.

— Підведись і зщезни з очей моїх! — гнівно вигукнув граф Станіслав. — Після з тобою поговорю.

«Після» настало через тиждень. Увесь цей час граф Станіслав ходив сам не свій, і всі старання Софії загладити провину молодшого Потоцького і покращити настрій чоловікові виявлялися марними.

Батько запросив сина до кабінету.

— Розповідай, — коротко наказав він Юрію.

— Я винен, батьку, пристрасть до карт поглинула мене. Іноді щастило, але частіше я програвався в пух і прах. Коли заліз у борги, вважав справою честі самостійно виплутатися з делікатного становища. Але борги тільки росли. Поки була жива мати, вона намагалася допомогти мені, і хоча мені було соромно, я не відхиляв її допомоги. Місяць тому на одному з балів ми з товаришами, як годиться, сіли за зелений стіл. До нас приєднався барон Ф* з Пруссії. Принаймні, так він був відрекомендований. Я відразу зрозумів, що барон веде нечисту гру, але певний час не міг зловити його на шахрайстві. І тільки після того, як у нього виявилася карта, щойно скинута мною, я не витримав. Вихопивши шпагу, я проткнув нею кисті обох рук негідника. На жаль, на балу був присутній спадкоємець престолу Олександр, тому зам’яти справу не вдалося.

— Мені дуже соромно за наше прізвище, — важко зітхнув граф Станіслав. — А ще більше — за тебе. У дитинстві я часто повторював тобі, що скласти гарну думку про себе у суспільстві можливо по крихтах протягом багатьох років, а от зіпсувати її — в одну мить.