Вадим Гребенніков - Стеганографія. Історія спецзв'язку

Помітним внеском у стеганографію у 357 році до н.е. був запропонований «книжковий шифр» давньогрецького полководця Енея Тактики, описаний ним у «Трактаті про перенесення облоги» (лат. Taktikon upomuhma peri tou pws crh poliorkoumenous antecein). У розділі «Про таємні листи» Еней запропонував проколювати малопомітні дірки в книзі або в іншому документі над буквами (або під ними) таємного повідомлення. Цікаво відзначити, що в Першій світовій війні германські шпигуни використали аналогічний спосіб приховування секретних листів, замінивши дірки на крапки, що наносилися симпатичним чорнилом на букви газетного тексту.

Древні китайці використовували такий вид стеганографії: писали повідомлення на тонкій шовковій тканині, що потім згорталася у крихітну кульку та покривалася воском. Посланець ковтав цю воскову кульку та у своєму шлунку доставляв послання до визначеного місця, де природним шляхом воно вилучалось і передавалось адресату.

Те, що стеганографія змогла проіснувати настільки тривалий час, показує, що вона, безсумнівно, забезпечує певну таємність, але їй властивий один принциповий недолік. Якщо кур'єр буде обшуканий й у нього виявлять повідомлення, то відразу ж стане відомий і його зміст. Перехоплення повідомлення миттєво ставить під загрозу всю безпеку. Пильна варта може ретельно обшукувати всіх, хто перетинає кордон, зчищаючи з дощечок весь віск, нагріваючи чисті аркуші паперу, очищаючи зварені яйця від шкарлупи, голячи людям голови тощо, так що випадки виявлення повідомлення будуть неминучі.

У 1499 році Йоган Тритемій (Трисемус), абат бенедиктинського монастиря Святого Мартіна в Шпанхеймі (Німеччина), приступив до написання серії томів під загальною назвою «Стеганографія» (лат. Steganographia). У перших розділах він писав про способи заміни голосна-приголосна, про криптографічне використання «пустих» знаків і слів, що не мають сенсу. Але із-за єресі, що на думку християнських священиків містилася у творі, він більше століття залишався у вигляді рукопису. А після того, як у 1606 році книга все ж була надрукована, вона одразу була внесена до католицького Індексу заборонених книг.

У 1682 році Генріх Хіллер написав книгу «Якнайглибша таємниця стеганографічних мистецтв» (лат. Mysterium artis steganographicae novissimum), у якій мав намір навчити читача не тільки тайнопису, але й розпізнавати такі мови, як латинська, німецька, італійська і французька, просто визначаючи статистичну частотність букв і дифтонгів (поєднання двох простих голосних).

У 1900 році у Женеві в друкарні «Союзу російських соціал-демократів» була видана брошура Володимира Акімова «Про шифри», де у другій главі «Як сховати шифр» були описані різні стеганографічні методи, якими користувалися революціонери-підпільники.

У деяких способах стеганографії використовували фізичні особливості носіїв інформації. Так, симпатичні, тобто невидимі, чорнила зникали незабаром після написання ними тексту або були невидимі з самого початку. Вони являли собою хімічні розчини, що ставали безбарвними після висихання, але видимими після обробки іншим хімікалієм (реагентом). Наприклад, якщо писати залізним купоросом, то текст є невидимим, поки його не оброблять розчином ціанату калію, після чого утвориться берлінська лазур – речовина, що має дуже гарний колір. Мистецтво виготовлення якісного чорнила для тайнопису полягає в тому, щоб знайти речовину, яка б реагувала з мінімальною кількістю хімікалій (найкраще лише з одним).

Невидиме чорнило було двох видів: органічні рідини та «симпатичні» хімікалії. Перші, до яких відносяться сеча, молоко, оцет і фруктові соки, стають зримими в результаті незначного нагрівання. Другі – в результаті обробки паперу спеціальним хімічним реактивом або освітлення променями певної частини спектра, зазвичай, ультрафіолетом.

Цей спосіб стеганографії одержав свій початок з незапам'ятних часів. Ще китайський імператор Цин Шихуанді (249—206 р.р. до н.е.) використовував для своїх таємних листів густий рисовий відвар (утримуючий крохмаль), що після висихання написаних ієрогліфів не залишав ніяких видимих слідів. Якщо такий лист злегка змочували слабким спиртовим розчином йоду (або відваром водоростей), то з'являлися сині написи.

Римський вчений Пліній Старший у своїй «Природній історії», написаній ним у 1-му столітті до н.е., розповідав, яким чином можна використовувати сік рослин із родини молочаїв як симпатичні чорнила. Після висихання напис, зроблений цим чорнилом, був не видний, але при несильному нагріванні ставав коричневий.