Юрій Косач - День гніву

— Але кара буде, людкове, страшна кара з Карпат підведеться, — загудів другий дід. — Вершник виїде на шпиль, сам-друг, а на сідлі везе потвору, сиріч єхидну, хоч голова в неї людська. Вергне тую потвору в Дунай-ріку, а сам оберне своє лице, ще страшніше, бо се смерть. Се загибель панам…

— Слухай, сірома, слухай і запам’ят[ов]уй…

Не всі слухали муркотіння лірників. Коло них збирались здебільше літні й вже випочилі на базавлуцькому безділлі уходці. Іншим було не до них. Купами стояли одні довкруги казанів, ждучи каші, вихудлі вщерть; деякі з них ледве ходили, інші сиділи, підобгавши ноги, хто голий, хто в жовтій од глини сорочці, хто в сірому шкаматті. Висушені, як тарані, з позападалими сльозоточивими очима, з костомахами, що випирали з чорнілого тіла. Вошва їх обсідала, з гирей [31] Гиря — голова. змітали їх пригорщами, ятрились у вередах [32] Веред — гнійний нарив, болячка. їм ноги, сині чиряї з довгого перебування у воді випинались на шиях, червиве й покалічене було те братство.

— А то б саламахи достати, — зітхав каправий завошивлений подолянин. Навкарячках біля нього їв жито з пригорощі той, що утік від Пронського. Він повеселішав. Очі йому світились. А хлопчак, що біля нього лежав, жуючи задумано соломинку, накрив голову від сонця великим лопухом. Шапки у нього не було.

— На срібній мисі буде мені пані Пронська, пранці б її задавили, фазанів подавати, Максиме, щоб я з того місця не встав…

— Так-таки гадаєш?

— Присяйбі, Максиме…

— Я б з тої срібної миси, — мудро озвався Максим, — та кулі лив, та в серце, та в панське, та в гадюче посилав.

— Ти з Заслава, чувать?

— З Росави я, і цей малий прибився. Удвох ми з останнім снігом вирвались.

— Чий ти?

Хлопчак не дивився на кріпака пана Пронського (його звали Вовгурою), русявий кучер вибився з-під лопуха. Хмурив чоло.

— А тобі що?

— Не можеш мовити?..

— Тобі либонь ні…

— Вельми ти задавакуватий.

— То вже моя річ.

— Семенком його звуть.

— Що ж тобі, теж непереливки?..

Хлопчак поглянув на Вовгуру через плече знехотя, як би дуката жебракові подав.

— А тобі все треба знати, мугирю?..

— А видно, що воно з панського коліна, щеня.

Вовгура взяв хлопця за плече й обернув до себе. Крогульцем [33] Крогулець (пор. пол. krogulec) — яструб. вдивлявся в нього, а стиснув залізними пальцями, аж хлопець засичав.

— Не займай, — крикнув Максим, — ти того хлоп’яти не знаєш, скурчий бику.

— Панське, то його тільки лобом об камінь.

Максим звівся. Був на дві голови вищий від Вовгури.

— Не руш, кажу тобі, злидню!

Вовгура вовчо відвів очі.

А з дальніх возів, ген аж під скелі, а за ними димились незліченні запорозькі костри, ішов гук.

— Хмель їде!

— Хмелеві дорогу, сірома!

— Божі люди, Хмель їде!..

Сірома зірвалась. Каліки, плохі, знужденілі, підводились з землі, здоровіші лізли на вози, обсипали скелі; дикі груші й дуби зарясніли від людей, хто хапав кісся, рогатину, коні заіржали, воли заревіли, табір, а кінця його не було видно, зашумів, загудів, закімшився, як клубовище черви.

Земля ще не вигрілась, але сонце за блакиттю, за білими хмарками, за орлами, що ширяли, жагтіло високе й палюче. Натовп хвилювався проти весняного леготу, що знімав снігові буруни на ріці, гуляв рогозом, сухим ковилом, кульбабою.

В запорозькому коші стріляли на віват, віватування швидко наближалось.

Сірома не знала, чи переймати їй запорозькі вівати. Вона й не знала як слід, в чому річ, і Хмеля не була певна, чи це не той, що біля тичини в’ється, та чи взагалі є такий.

Семенко-хлопець і Максим вилізли на воза — перед ними хвилювався натовп, повідь гир обсмалених і кошлатих, деяких із сірими ковтунами, тисячі гир хлопських, уходницьких, андиберських. Навіть циганчуки були осьде, з мідяними сережками в ухах, були й гривасті гирі хлопів з-над Дністра — й звідти вже приходили, з ланів Потоцького-Ревери й підлого пана Сенявського. Натовп мовчав і роздавався. Семенко побачив запорожця з білою короговкою, він мчав, вимахуючи шапкою, що її мав у другій руці. Лірники ледве встигли винести ноги.

— Дорогу Хмелеві, дорогу старшому!..

І в просвіті між натовпом на гнідому аргамаку [34] Аргамак — породистий верховий кінь. показався вершник. І він, а за ним панцерні, мчали так швидко, що юрба не встигала розглядіти. Та під грушею, де розташувалась кузня, оршак [35] Оршак (пор. пол. orszak) — свита, кортеж. зупинився. Семенко міг добре бачити: на гнідому важко сидів кріпкий чоловік у зеленавому виполовілому жупані, у чорній бурці поверх жупана. Згорблений, чи то бгав зумисне велику голову в плечі, дивився, як вовк. Поростав бородою, брови зрослися на переніссі, й водив колючими очима. Лице відливало жовтизною — не спав, мабуть, довгі ночі. Поряд нього басували статні січові отамани, один з них навіть кошовий, сказав Максим.