Анатолій Дімаров - І будуть люди

Не ладилося в Протасія у дворі, не родило й на ниві. Хліба теж наче перейняли упертющу вдачу свого хазяїна, і якщо в Івасюти буйно колосилася пшениця, то в Протасія ледве піднімала над ріллею наїжачені голівки: «От на зло не родитиму!» Якщо на сусідньому полі від кавунів аж вгиналася земля, то на Протасієвому – рідке огудиння тикало твердими зеленими дульками прямо хазяїнові під ніс: «А що, вийшло на твоє!» Накладав Івасюта важкенні снопи, аж тріщали колеса в гарбах, Протасій же швиргав миршаві снопики на убогий візок та ще й похвалявся перед зажуреною жінкою:

– Все одно в нас зерно буде краще! І мука вищого сорту…

З отакою людиною довелося мати справу Оксенові. Якось, зустрівши Протасія у селі, запросив його в шинок.

Сам непитущий, Оксен замовив у шинкаря добру кварту горілки, за одним духом вихилив цілісіньку чарку:

– Міцнюща царська водичка!

– Де в біса міцнюща, коли Янкель її пополам з водою мішає – Протасій роззявив величезного рота, виплеснув туди горілку з чарки, клацнув великими вовчими зубами так, що Оксена аж пересмикнуло.

– А хіба це м’ясо! – вів далі Протасій, беручи, однак, добрий шмат баранини.

– Ай справді, – притакнув догідливо Оксен, – щось на баранину й не схоже. Хитрує, мабуть, Янкель…

– Хто, Янкель? – перепитав Оксена Протасій. – Та де йому, дурному, хитрувати, коли в нього кебети для цього не вистачає! Хіба це шинкар? Жебрак, а не шинкар! Сам ні шелега за душею не має, і діти його в лахмітті ходять.

– Правду кажете, Протасію, бідно, дуже бідно живе наш шинкар, – пробував підпрягтися Оксен до Некованого.

– Та де, чоловіче, бідно, коли в нього золота повні торби! – вигукнув Протасій. – О-го-го. якби мені його заробітки, я б і горе покотив!

Зовсім збитий в пантелику Оксен тільки розкрив рога: не знав уже, що й казати, щоб попасти сусідові в тон. Ухопив недопиту кварту, потягнувся до Протасієвої чарки:

– Вип’ємо ще по одній.

– Заждіть, куди поспішати, – спинив його Протасій, та тільки-но Оксен поставив кварту на місце, як той уже роздумав: – А втім, воно можна й випити, гріха великого не буде.

За другою квартою, вивчивши добре Протасієву натуру, Оксен почав дипломатично:

– Проходив я оце мимо вашої ниви – гарна земелька у вас, Протасію. Чорнозем, де не ткни…

– Який там у дідька чорнозем – самі супіски!

– Але ж родить там непогано!

– Родило б вам так – давно зуби на полицю позакидали б!

– Ну, не знаю, як ви, а я від такої ниви нізащо не відмовився б, – гнув свою лінію Оксен. – От давали б мені хоч і триста рублів – не продав би!

– А я і не подумав – продав би! – вигукнув запально Протасій.

В Оксена забилося серце, затремтіли руки. Він помовчав, щоб угамувати хвилювання, з якомога байдужішим виглядом спитав:

– А скільки б ви, Протасію, для приміру, за своє поле взяли б?

– Хто, я?

– Та ви ж, Протасію, ви. Яку б ви назначили, приміром, ціну?

– А нащо мені її назначати?

– Та ви ж не від того, щоб своє поле продати? – почав гарячкувати Оксен.

– Та на якого дідька я його продавав би!

– Та ви ж самі щойно казали, що продали б! – розгнівався нарешті Оксен.

– Я?.. Я казав?.. Та що я, дурний, щоб отаке вам казати!

Оксенові не лишилося нічого іншого, як розплатитися із шинкарем за змарноване «вгощеніє», насунути шапку на лоба та й посунути розгнівано з шинку.

Придбати оту земельку допомогла Оксенові війна. Протасія мобілізували на другий тиждень після того, як батюшка зачитав принишклим, похмурим селянам царський «маніхвест», і він як пішов на фронт, так наче у воду впав: ні слуху ні духу. Бігала нещасна жінка його до інших солдаток, просила написати – спитати в своїх чоловіків, де її «золотко», ті згодом відповіли, що Протасій поки що живий-здоровий, а писати додому і не збирається: «Навіщо писати, коли я живий. Як уб’ють, отоді й без мене напишуть».

Отак і листувалася жінка з Протасієм – через чужих жінок та чоловіків.

Навесні позбулася коня: випустила голодну тварину на пашу, та об’їлася росяної трави, а вранці лежала непорушно посеред стайні. Коли земляки довідалися про це з листів своїх жінок та передали Протасієві, той відповів:

– Чого б ото я за твариною побивався, коли ось тут за людьми сліз не настачишся. Дасть Бог, вернуся живим – іншу заведемо.

Але на те надій було мало, хоч Протасій твердо вірив, що його «ні поранить, ні вб’йоть». Ходив траншеями, наче вулицями в своєму селі, – не пригинався, хоч кулі так і цьвохкали довкола його сірої солдатської шапки.