Анатолій Дімаров - І будуть люди

І не п’янило, не дурманило розпалені голови лугове запашне сіно з любистком та м’ятою, щедро настелене свахами, щоб родилися дужі сини та красуні дочки, не шукали одне одного гарячі жадібні руки: чужими лягли у постіль, чужими і встали, тільки ще міцніше зімкнулися тверді Свиридові губи, а на душі смоляним накипом застигла образа на батька.

Повернувся Свирид із тієї війни з двома медалями – за «прімєрную храбрость». Сатанів у бою, пер ведмедем на нехристів, перехопивши рушницю за дуло, молотив нею, як ціпом, – тільки бриті лоби тріщали під ударами несамовитого гуяра!

Але не тільки ратними подвигами горіло Свиридове серце: з кожним днем важчав його ранець. Хазяїновита Свиридова рука не лишала нічого, що змогло б придатися на хазяйстві удома. Скрадаючись, обходив поле бою, перевертав трупи невірних, та й своїми не гребував, витрушуючи кишені.

На постої в одному містечку стояв Свирид на варті – пильно вдивлявся у ніч. Раптом у кінці вулички мелькнула згорблена тінь, тулячись до високої глинобитної стіни, почала скрадатися до міських воріт. Свирид закричав: «Стій!», – тінь підстрибнула – помчала вздовж вулички. Ударив постріл, тінь зламалась, пішла боком-боком та й упала на кам’яну нерівну бруківку.

Поки прибіг сполоханий пострілом караул, Свирид встиг обнишпорити забитого турка. Під халатом на широкому поясі намацав шовковий кисет, набитий чимось важким, рвонув – весело дзвякнув метал. Тремтячими пальцями розстебнув гудзики кітеля, забгав знахідку аж на дно велетенської пазухи.

Ледве дочекався зміни варти. Таємничий кисет пік йому шкіру, давив вагомо на живіт: весь час нагадував про себе.

Змінившись, Свирид вибрав слушну хвилину, дістав кисет, розв’язав, заглянув усередину: перелякано збившись докупи, маслянистим золотим блиском переливалися круглі монети чужого карбування…

Відтоді і так мовчазний Свирид ще більше замкнувся, золотий відблиск ліг йому на очі, примушував часто просинатися вночі – обмацувати напхом набитий ранець, що лежав у головах. Він уже не так рвався до бою – беріг себе для хазяйства.

За час війни сталася зі Свиридом іще одна, тепер уже прикра пригода. В якійсь пограбованій крамничці відшукав чудернацький глечичок з вузькою довгою шийкою, запечатаний червоним сургучем. Глечичок був важкенький, там щось тихо забулькало, коли Свирид його похитав над вухом.

Свирид збив печатку, висмикнув затичку – в ніс йому вдарило густими трояндовими пахощами. Якась рідина, схожа на оливу, виплеснулася на широку Свиридову долоню, здригнулася живим сріблом, густа, золотиста на колір. «Гм, вино?.. Чи якась бусурманська горілка?..» Свирид обережно лизнув – наче нічого. Тоді перехрестив горло глечика, затримав подих, щоб не задихнутися, та й вихилив усе аж до дна: не пропадати ж добру.

Коли Свирид залишив крамничку, від нього несло так, наче він убгав усі троянди світу.

Другого дня командир довго принюхувався, походжаючи перед строєм. Врешті викликав трохи блідого Свирида (його всю ніч канудило), спитав:

– Ти чєво, мєрзавєц, нахлєстался?

Свирид чесно відрапортував про чудернацький напій – командир ухопився за голову:

– Да ти знаєш, свінья ти етакая, што ти випіл?! – закричав він на Свирида. – Розовоє масло!.. – І, вже звертаючись до інших офіцерів: – Гаспада, пасмотрітє на етого монстра: налакался, мєрзавєц, ароматнєйшего розового масла і не задохнулся!.. А ви знаєте єво стоімость, гаспада?.. Дороже золота!..

Офіцери – хто сміявся, хто обурювався, Свирид же, дізнавшись, що він вижлуктив, довго не знаходив собі місця: аж схуд від гризоти та злості на себе.

Відтоді він не міг і чути про троянди. Як тільки де повіє отими ніжними пахощами, його відразу ж починає канудити і гризти за серце.

Вдома його зустріло вже троє: батько, жінка й синок-одноліток (мати Свиридова віддала Богові душу ще перед війною). Батько невпізнанне змінився: постарішав, потрухлявів, ізгорбився. Коли ставив у відсутність синову млин та заходились викочувати по товстих дубових обаполах стопудове жорно, – не витримала, перегоріла вірьовка, попадали люди. Жорно захиталося, нависло, як брила, – ось-ось зірветься вниз. Отоді й кинувся до нього дід – вперся плечем, вріс ногами в обаполи. Наливаючись кров’ю під важким тягарем, прохрипів до розгублених людей:

– Важелі!..

Жорна таки вдалося затримати, інакше не бачити б дідові білого світу: звалило б його з триметрової висоти, вплескало б у землю стопудовою масою. Але те нелюдське зусилля даром йому не минулося: почав скаржитись дід на поперек, все більше горбився в спині.